про наявність “вітального” (життєвого, “творчого”) осередку, що дозволяє, на їх погляд, говорити про повну причинну обумовленість людської поведінки.
Проти ідеї “вищої волі” активно виступав російський фізіолог І. П. Павлов (1849–1936), який пояснював поведінкові реакції людини з позицій створеної ним теорії умовних і безумовних рефлексів.
Представники школи антропологічного детермінізму, що виникла на тлі бурхливих соціальних потрясінь XIX ст., італійський психіатр Ч. Ломброзо (1835– 1909) та його послідовники, пояснюючи злочин біологічними причинами, котрі розглядались як наслідки виразних анатомічно-спадкових патологічних рис особистості, вважали криміногенну поведінку окремих осіб із певними антропологічними особливостями фатально зумовленою (детермінованою), а поняття осудності – непотрібним.
Після Другої світової війни неоломброзіанці стверджували, що психічні особливості виключно спадково обумовлені, визначають поведінку людини і характер суспільних взаємовідносин. Відповідно до цього вони заявляли, що егоїзм, улесливість, жадібність, схильність до шахрайства є спадковими ознаками і властиві тільки певним формам психопатій. Останні розглядались як антисоціальні стани, і це дозволяло державному каральному апарату при необхідності обґрунтовувати репресії. Цьому ж прислуговувались і такі “винаходи” неоломброзіанців, як т. зв. “кримінально-дегенеративна конституція” – особливий спадково-обумовлений тип особи, що характеризується раннім початком кримінальної діяльності.
Заслуговують на увагу вчення австрійського психіатра-психотерапевта, засновника школи психічного аналізу З. Фрейда (1856–1939) та погляди його послідовників – неофрейдистів. Поведінка людей пояснювалася підсвідомими потягами до статевого задоволення і смерті. Відомий фрейдівський “Едіпа комплекс” розглядався як підсвідоме бажання вбивці звільнити себе, реакція на сліпі ревнощі сина до батька як статевого суперника у ставленні до матері. Шахрайство, на погляд неофрейдистів, спричинене інфантильною сексуальністю. Підсвідоме замасковано т. зв. “культуральними факторами”, впливом комплексів раннього дитинства на подальшу соціальну деградацію і дезадаптацію індивіда. Схильність до злочину розглядалася через невротичну поведінку.
Прихильники соціологічного напрямку пояснюють причини злочинної поведінки біологічними та соціальними факторами (безробіття, алкоголізм, наркоманія, проституція), соціальною деградацією. Соціологічна школа, виокремлюючи особливий тип соціально небезпечних людей, відкидає принцип осудності, замінюючи його поняттями про доцільність репресивних заходів або медичної ізоляції.
Від початку XX ст. розвинувся в психіатричній школі клінічний напрямок, який базувався на описовій феноменології К. Ясперса (1883–1969). Детальний опис симптомів хвороби, доповнений даними лабораторних досліджень, безумовно, покращили аналіз і систематику психічних хвороб, але багато в чому підмінювалися
:
: