Виняткові права (авторське право, право на промисловий винахід тощо), на думку вчених, надаючи своїм суб’єктам монопольну можливість чинити певні дії, що мають майнову цінність, є засобом для закріплення за ними певного доходу, зумовленого здійсненням права. Ці інститути закріплюють за своїми власниками деякі не матеріальні, але майнові блага. Монопольний характер не надає їм якогось особливого статусу серед юридичного ладу, заснованого на інституті приватної власності та промислової свободи, тобто вони не більше виключають свободу, ніж приватне володіння якою-небудь ділянкою землі або річчю. Таким чином, авторське право, право на промисловий винахід та інші виконують розподільчу функцію, властиву їм, як і всім інститутам приватного права.
Права особистості. Ідея прав особистості базується на старому природному праві. Ці права досліджували такі його теоретики, як голландський вчений Гуго де Гроцій та англійський — М. Вольф. У законодавстві ці концепції відображено в § 16 Австрійського Цивільного укладення. Протягом XX сторіччя суто цивілістична література ігнорувала питання про права особистості, розглядаючи їх як рефлекси об’єктивного права, відображеного в поліцейських чи карних законах, або навіть, як було зазначено вище, підводила окремі інститути під поняття власності. Навіть ті вчені, які визнавали їх за суб’єктивні права, не зупинялися на докладнішому їх дослідженні. Тому виникла тенденція віднесення особистих прав до системи приватного права, не тільки до доктрини, а й у тогочасних кодексах або у вигляді окремих інститутів (право на ім’я — у § 12 Німецького Цивільного укладення.).
Для охорони суто особистих благ було широко визнано необхідність залучення до системи приватного права прав особистості. Юридична природа цих прав була дуже мало з’ясована. У літературі того часу точилися суперечки навколо того, чи наявне єдине право на власну особистість, з якого випливають різні правомочності, що регламентують певний аспект індивідуального життя; чи існує комплекс окремих інститутів (право на ім’я, право авторства, право на власне зображення, право на честь, право на свою інтимну сферу тощо) [36]. Вважалося, що права особистості виконують суто розпорядницьку функцію, будь-яка організаційна роль їм не притаманна. Вони забезпечують людині певну сферу особистої недоторканності, але не створюють відносин влади і підпорядкування.
22
:
: