вальні норми, тобто встановлені самими сторонами... У приватному праві існують норми “додаткові”, “умовно обов’язкові”, “диспозитивні”. Усе це означає, що суб’єкт права може скористатися уповнова-жувальною нормою, а може і не скористатися”.
Світова література початку ХХ ст. щодо поділу права на приватне і публічне містить цікаві здобутки. Перша згадка про приватне і публічне право приписується Тіту Лівію (59 р. до н. е. — 17 р. до н. е.) [158], а самі приватні норми містяться, як вважають дослідники держави та права, і в Законах Хамурапі, і в Законах Ману [225]. Але справжній відлік історії приватного права починається з праць відомого римського юриста Ульпіана (ІІІ ст. н. е.), який проголосив цей поділ права, що став класичним. У Західній Європі становлення приватного права пов’язують з рецепцією римського права, протистоянням у праві держави елементів римського права і національних традицій. У Франції 1804 р. було прийнято Цивільний кодекс (code civil), який став широковідомим у світі, згодом — Кодекс Наполеона (code Napoleon). Цей кодекс, джерелом якого було римське право став зразковим зводом законів буржуазного суспільства і був покладений в основу кодифікації багатьої держав світу. Римське право цілком відповідало інтересам буржуазних відносин, що зародилися в надрах феодального ладу. Воно потрібне було купцям, які намагалися зробити приватну власність вільною і позбавити її будь-яких феодальних обмежень. Рецепція римського права сприяла ліквідації партикуляризму і станового характеру феодального права, що гальмували зростання торгівлі та промисловості, розвиток приватної власності. Вивчення римського права допомагало краще зрозуміти особливості не тільки феодального, а й буржуазного права.
Росія одержала римську спадщину з Візантії. Тому стосовно Росії доцільно говорити про греко-римське право. Воно знайшло відображення в списках так званої Кормчої книги, що були джерелом церковного права. Крім того, в XVI ст. з’явився Литовський статут, який перейняв деякі ідеї та норми приватного римського права. Положення цього статуту, у свою чергу, сприйняла законодавча і судова практика Московської держави XVI–XVII ст. Іншими словами, між російським і римським правом у цей період існували точки перетину, хоча і слабкі.
Засновані в Росії у XVIII–XIX ст. університети з юридичними факультетами за західноєвропейським зразком стали подальшими
16
:
: