муватися від реалізації своїх прав. Таким чином, на противагу централізованої волі держави з її методом регулювання влади і підпорядкування застосовується метод, що створює між учасниками відносини юридичної рівності, породжуючи систему юридичної децентралізації, тобто свободи і приватної ініціативи [46].
Висувалися твердження, що не існує принципової відмінності між приватним і публічним правом, і розподіл права на приватне і публічне не має сенсу. “Коли ми хочемо аналізувати терміни “приватне” і “публічне”, намагаємося вводити критерій їх поділу, то виявляємо, — писав І. Покровський, — що межа, яка здавалася б цілковито ясною і чіткою, стає розмитою і зовсім стирається” [157]. Більш того, деякі вчені взагалі заперечували дуалізм у праві (наприклад, Д. Грімм [40]), а відомий англійський юрист Дж. Остін вважав, що критерій поділу права на публічне і приватне, який застосовується на континенті, є незрозумілим [241].
Дуалізм у праві відкидався і за часів колишнього СРСР [197]. Як про щось ірраціональне, усвідомлюване скоріше на інстинктивному рівні, ніж за чіткими юридичними ознаками, характеризували поділ права на публічне і приватне І. Покровський і Б. Черепахін [158]. Проте більшість учених, як зазначалося вище, доходить висновку про доцільність такого поділу права [39; 104; 106; 118; 119; 121; 122].
Розмежування права саме на такі складові відображає природний розподіл інтересів, які виникають в умовах існування держави, і водночас визнання нею гідності та прав особистості. Проте, якщо Ульпіан з геніальною легкістю виділив ці дві сфери права, а згодом структурував приватне право, то вся наступна історія розвитку правової думки пов’язана з постійним протиборством між прихильниками і супротивниками цієї теорії. Нині розмежування приватного і публічного права теж є складним завданням. Так, О. Крупчан стверджує [91], що застосування терміна “приватне” вимагає визначення конкретного галузевого складу приватного і публічного права. Проте це питання і досі є дискусійним і неоднозначним. У розумінні приватного і публічного права серед науковців “набагато більше питань, ніж відповідей, та не менше концепцій, припущень, версій, ніж логічних доказів та конкретних фактів” [91]. Для з’ясування сутності приватного та публічного права ключовою проблемою є пошук критеріїв їх поділу, а отже розроблення дефініцій приватного та публічного права. На наш погляд, вихід з цього глухого кута є. По-перше, розглядаючи поділ права на приватне
9
:
: