На головну : Отримати Premium-доступ : Завантаження книжок у форматі PDF
Кодекс законів про працю України: Науково-практичний коментар. — Харків: Консум, 2003.
  <<  Попередня сторінка | Показати зміст | Наступна сторінка  >>
Перейти на сторінку №

Реклама
 



Сторінки 28 - 29
 
28
Глава І
Загальні положення
29
ва) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою, за винятком роботи, що визначена для певних осіб за вироком суду або при введенні відповідно до закону воєнного або надзви­чайного стану.
2. Право на працю забезпечується державою організаційно-пра­вовими засобами, які полягають у тому, що держава гарантує пра­цездатним громадянам сприяння в підшуканні підходящої роботи, забезпечує захист від необгрунтованих відмов у прийнятті на роботу (більш докладно про це див. коментар ст. 5і КЗпП України).
3.  Правові гарантії права на працю встановлені для громадян, починаючи від прийняття на роботу і закінчуючи її припинен­ням. Вони знаходять свій вираз у діючих правилах прийняття на роботу; в недопустимості необгрунтованих відмов у прийнятті на роботу; в установленні відповідальності службових осіб за відмо­ву у прийнятті на роботу з мотивів, що не належать до ділових якостей працівника; у створенні сприятливих умов для молоді, яку приймають на роботу; в можливості переведення працівника на іншу постійну роботу тільки за згодою працівника; у можли­вості звільнення працівника з ініціативи власника або уповнова­женого ним органу тільки з підстав, передбачених законом.
4.  Обов'язковою умовою трудових відносин є тривалість ро­бочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю і пра­вил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати у визначеному йому місці і виконувати роботу, що йому доручена.
Законодавче обмеження робочого часу пов'язано з бороть­бою трудящих за покращення умов своєї праці. Вимоги про об­меження робочого часу до 8 годин вперше було проголошено в 1866 році. Реалізація цього гасла в Росії була здійснена Декретом від 29 жовтня (11 листопада) 1917 року. В Україні Закон про восьмигодинний робочий день був ухвалений Центральною Ра­дою 25 січня 1918 року.
Максимальна тривалість робочого часу визначається законом. Відповідно до статті 50 КЗпП України нормальна тривалість ро­бочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиж­день. Підприємствам і організаціям надано право при укладенні колективного договору встановлювати меншу норму тривалості робочого часу.
5.  Право на відпочинок пов'язується із законодавством про обмеження тривалості робочого дня і робочого тижня. Стаття 45 Конституції України наголошує, що право на відпочинок має той, хто працює. Воно забезпечується наданням днів щотижне­вого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановлен­ням скороченого робочого дня щодо окремих професій і вироб­ництв, скороченням тривалості роботи у нічний час.
Очевидно, що праця обов'язково повинна чергуватися з від­починком. Мінімальна тривалість усіх видів відпочинку, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Стаття 45 Конституції не визначає усіх видів відпочинку. Чинним законодавством про працю передбачені такі види відпо­чинку: перерви в робочому дні; щоденний (міжзмінний) відпо­чинок; щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); що­річні неробочі (святкові) дні; щорічні відпустки.
6. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Це право конкретизується в статті 48 Конституції нормою, що кожний має право на достатній життє­вий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчуван­ня, одяг, житло.
Отже, для того, щоб жити і працювати, людина повинна за­довольняти свої матеріальні і духовні потреби, мати необхідні матеріальні кошти. Ці кошти можуть набуватись різними шляха­ми, які не повинні порушувати чинного законодавства: людина може займатись індивідуальною трудовою або підприємницькою діяльністю, одержувати прибуток від цінних паперів у вигляді дивідендів. Переважна більшість людей, наймаючись на роботу як робітники і службовці, за свою роботу одержують винагороду, яку прийнято називати заробітною платою.
Політика винагороди за працю організовується таким чином, щоб свідома ініціатива працівників була спрямована на підви­щення продуктивності праці, удосконалення своєї кваліфікації, надання працівнику можливості своєю працею збільшувати свій трудовий доход.
Винагорода, яку одержують працівники за свою роботу, не повинна бути меншою певного рівня, який вважається мінімаль­ним. Такою мінімальною заробітною платою є законодавчо встановлений розмір оплати за просту, некваліфіковану працю,

Реклама
 

тИЦ и PR