|
|
переможця карликів-нібелунгів, що уособлювали темні сили природи.
Казкове і міфічне в героїчних поемах переплітається з реально історичним, християнські тенденції — з пережитками язичництва. Щодо нього середньовічний епос поділяється на три групи. В першій (давньоанглійська поема "Беовульф" та ісландські пісні "Старшої Едди") ще виразно переважає казково-міфічне та язичницьке начало. До другої слід віднести "Пісню про Нібелунгів": тут уже домінує (і навіть всіляко наголошується) феодальна свідомість, але водночас виявляються казковість і надприродність. Нарешті, обидві романські поеми — французька "Пісня про Роланда" й іспанська "Пісня про Сіда" відрізняються від німецькомо^ вних поем не лише-"національними" рисами, а й близькістю до історичних фактів, майже повною відсутністю міфічно-казкового та надприродного начала.
Пам'ятки героїчного епосу у тому вигляді, в якому вони дійшли до нас, складено та написано окремими авторами, здебільшого професійними співцями, поетами чи вченими (кліриками, тобто священиками або ченцями), імена яких залишились невідомими.
Народні сюжети нерідко використовувала лицарська література. Біля витоків лицарського роману був поет, уродженець Шампані, К. де Труа (бл. 1130 р. — після 119Гр), автор перших "романних" обробок сказань про героїв "бретанського циклу" — короля Артура, лицаря Ланселота та ін. Створений ним тип роману згодом повторили його послідовники майже всіма мовами середньовічної Європи. В тогочасному суспільстві французька мова поряд з латиною все більше набувала права мови міжнародного літературного спілкування, тому творчість французьких поетів мала загальноєвропейське значення.
- Сказання про сумну любов юнака Трістана і королеви Ізоль-ди, що коренями сягає в кельтські джерела, пізніше вплелося у зміст артурівських легенд. Представник світського напряму в німецькій куртуазній поезії Г.Страсбурзький (кінець XII ст. — бл. 1220 р.) створив незакінчений віршований роман "Трістан та Ізольда", написаний за мотивами однойменного твору англо-нор-мандського трувера Томаса Британського (бл. 1170 р.). У романі оспівується земне кохання як почуття, що долає станові релігійні закони феодального суспільства. Дописати твір намагалися послідовники Г. Страсбурзького поети У. фон Тюргейм (бл. 1240 р.) і Г. фон Фрейберг (бл. 1300 p.). Відомі численні переробки цього сюжету — німецькі, норвезькі, англійські, італійські, чеські, сербські, польсько-білоруські та ін. За мотивами цього роману Леся Українка написала поему "Ізольда Білорука".
Наприкінці епохи Середньовіччя лицарська культура втрачає значення, куртуазне служіння вже не відповідає новим історичним умовам. У XIV—XV ст. занепадає творчість мінезингерів, їх
192
|
змінюють мейстерзингєри (нім. Meistersinger — співець), літературно-співацькі товариства (цехи) поетів бюргерського походження, діяльність яких позначена головно релігійною тематикою.
Одним з перших досліджував лицарство як соціально-культурне явище Й.Хейзінга — голландський історик, представник західної культурології XX ст. На його думку, лицарство має певний етичний і соціальний зміст, пов'язаний з концепціями вірності та справедливості, однак до ідеалу лицарство підносили не ці риси, а ідея куртуазного кохання, породжена самим життям. "Роман про Троянду", який почав писати близько 1240 р. Г. де Лорріс, а завершив 1280 р. Ж. де Мен, визначив аристократичну концепцію кохання. Водночас це була енциклопедична скарбниця знань.. Як зазначав Й.Хейзінга, такого синтезу, коли ідеал культури ототожнювався з ідеалом кохання, не знала жодна епоха. Певний спад куртуазності він простежує у продовженні роману, де Ж. де Мен зосередив увагу на чуттєвому характері кохання. Середньовічний за формою, роман насичений багатозначними алегоріями і міфологією, що поєднує його з німфами та сатирами Ренесансу. Важливою рисою духовного життя пізнього Середньовіччя Й.Хейзінга вважав форніалізм, характерний для релігійного і художнього стилю мислення/ а також практичної діяльності.
З поширенням християнства об'єктивно постає проблема взаємовідносин нової офіційної ідеології та народної (фольклорної) культури. До аналізу цієї проблеми одночасно і незалежно один від одного зверталися вчені двох країн — Михайло Бахтін (Росія) і Жан Ле Гофф (Франція).
М.Бахтін аргументовано довів, що характерною ознакою середньовічної свідомості є наявність позацерковної сфери світосприйняття: неофіційної народної культури та народної мови. Протилежність офіційної і народної культур вчений проаналізував як протистояння ідеології і менталітету.
Жан Ле Гофф першочергово звернув увагу на процеси взаємодії вченої та фольклорної культурних традицій, дослідження механізмів цієї взаємодії, розглянув широкий спектр середньовічної символіки.
Середньовічна символіка широко втілювалась у християнській релігійній архітектурі. Хрестокупольна і кругла форми вважались образами довершеності. Хрестоподібний план споруд — не лише уявне розп'яття Христа; форма, заснована на квадраті, означала чотири основні напрями світу, символізувала Всесвіт. У такий спосіб церква втілювала макрокосм. Особливе значення мала символіка числа. Красу виводили із пропорційності, гармонії. Звідси — увага до музики, заснованої на науці чисел. Загалом число трактувалося мірою речей. За влучним висловом одного із західноєвропейських середньовічних єпископів, "архітектор — це композитор".
193
|
|
:
: