|
|
Арістотеля співіснували з елементами емпіризму), заперечували самостійне існування універсалів і визнавали лише одиничні речі.
Церква в особі бургундського теолога-містика, реаліста Б.Клер-воського (1090— 1153 pp.) засудила вільнодумство ПАбеляра, Г. Конш-ського й інших прихильників неофіційної схоластики. Ці дискусії виражали потреби часу і зумовили дві тенденції розвитку готичної культури — спіритуалізм (лат. spiritualis — духовний, spiritus — душа, дух) і натуралізм.
Синтез середньовічного світогляду намагалися здійснити схоласти Паризького університету — Альберт Магнус та його учні Ульріх Страсбурзький і Фома Аквінський. Використовуючи ідеї Арістотеля, вони інтерпретували його в потрібному дусі.
Відомий ідеолог католицизму, домініканський чернець Фома Аквінський (1225-1274 pp.) у творі "Сума теології" намагався підвести підсумок середньовічного схоластичного мислення й умоглядної естетики. Він визначав красу як те, що викликає задоволення при чуттєвому спогляданні закінченістю форм і як те, що має числову пропорцію та блиск. Наприклад, в естетиці відбилося вчення філософського реалізму про первинність понять стосовно речей. Позиція Фоми Аквінського була деяким пом'якшенням реалізму, допускала існування понять не окремо від речей, а лише в них самих і в людській свідомості. У питаннях мистецтва він поділяв арістотелівську традицію, згідно з якою мистецтво — це наслідування природи. В світлі пізньосередньо-вічної філософії він стверджував, що мистецтво є не пізнання, а діяльність. Творчий процес у ^мистецтві подібний до творчості природи, яка матеріалізує ідеальні цілі. Однак визнаючи, що мистецтво може викликати насолоду, Фома Аквінський пішов значно далі своїх попередників, зокрема Августина, котрий у ранньому Середньовіччі загалом заперечував чуттєве начало в мистецтві. Але і Фома Аквінський лише дещо змінив вихідні естетичні настанови, непорушними залишалися принципи виведення краси з духу, з Божественного начала. В художній практиці це вело до розчинення предмета мистецтва в абстракції і нав'язувало йому алегоричний зміст.
У ХІІ ст. культура Західної Європи досягає періоду зрілості. З розвитком освіти активізувалося духовне життя, у містах і замках склалася своєрідна світська культура, яка відділилася від церковної. Вона, безумовно, не стала антицерковною, але водночас тенденція секуляризації (лат. saecularis — мирський, світський) набула актуальності в наступному розвитку культури.
У Франції та Німеччині поширилася куртуазна (франц. courtois — ввічливий, люб'язний).придворно-лицарська література, спрямована за змістом проти аскетизму церковної літератури. Основні її жанри — лірика і роман. У них оспівували високі почуття, служіння Прекрасній Дамі, пригоди та подвиги лицарів. Культ Прекра-
190
|
сної Дами активізував куртуазну поезію. Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури, провансальські (Південна Франція) поети-співці XI —XIII ст. До наших днів дійшла творчість близько 500 поетів. Творчість трубадурів тісно пов'язана з народними фольклорними джерелами, передусім із весільними, обрядовими, хороводними піснями, що оброблялися відповідно до вимог куртуазної естетики. Одним з перших у Європі поетів, який звернувся до народної мови, був провансальський трубадур Гільйом IX (герцог Аквітанський, граф де Пуатье, 1071 — 1127 pp.). Творчість цього поета витоками сягає джерел усієї європейської поезії.
Наприкінці XII ст. набула розвитку поезія німецьких мінезин-герів — "співців кохання". Вони широко використали досвід провансальських трубадурів та їхніх північнофранцузьких послідовників — труверів. Але на відміну від попередників німецькі поети надавали перевагу рефлексії та моралізації перед чуттєвими елементами творчості.
В Середні віки особливо поширилась лірична латинська поезія вагантів (лат. vagantes — мандрівний) і голіардіб (старофранц. go Hard — блазень). До них належали мандрівні клірики, здебільшого ченці-втікачі, школярі, студенти з Німеччини, Франції, Англії, Північної Італії, які переходили з одного університету до іншого, зустрічаючи в кожній країні знайоме латиномовне середовище. В їхньому творчому доробку були сатиричні, любовні, студентські, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти і ритуали. Вони не намагалися прикрашати життя, тому відкидали куртуазну манірність. Творчість вагантів, якій притаманні демократичні риси, дух вільнодумства і свободи, — найраніший провісник майбутньої гуманістичної культури.
З розвитком міської літератури виник жанр реалістичної віршованої новели народною мовою — фабльо (лат. fabula — байка, оповідання) і шванки (нім. shwank — жарт). Ці короткі віршовані або прозаїчні оповідання комічного та сатиричного змісту, спрямовані проти соціальних і моральних вад середньовічного суспільства, поширилися у Північній Франції XII —XIV ст. та Німеччині XIII-XV ст.
Вплив народної творчості яскраво позначився на розвитку західноєвропейського епосу. З усіх національних епосів феодального Середньовіччя особливою різноманітністю вирізняється французький. Він дійшов до нас у вигляді поем, так званих жестів — епічних "пісень про діяння", або "пісень про подвиги". Західноєвропейський епос широко використовував народні перекази та легенди. В "Пісні про Роланда", написаній старофранцузькою мовою, відображено історичні події: похід та поразка Карла Великого в Іспанії у битві з басками (778 р.). В "Пісні праНібелу-нгів", складеній близько 1200 р. староверхньонімецькою мовою, засуджено свавілля феодалів, оспівано шляхетність Зігфріда —
|
|
:
: