|
|
Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська культура. Намагання торгово-ремісничої верхівки розвинених міст продемонструвати самостійність зумовило створення на початку XII ст. латинських шкіл на противагу соборним і монастирським. Латинські школи, які передбачали значно ширшу освіту, дали початок так званим гуманітарним гімназіям, де основу навчання становило вивчення грецької та латинської мов і літератури. Згодом частина гімназій розвинулася в університетиг До другої половини XIX ст. гуманітарні гімназії були домінуючим середнім навчальним закладом, закінчення якого давало змогу вступити до університету. Середньовічні латинські школи широ-ко_ використовували спадщину античної освіти.
До нашого часу на Заході (як і в інших країнах світу) збереглися з різними модифікаціями усі три ступені античного навчального процесу — елементарна, середня та вища школа.
Вищі школи, де здобували освіту й займалися наукою, в арабських країна? та Візантії існували з VIII -IX ст. У Західній Європі перший університет (лат. universitas — сукупність) засновано у Болоньї (Італія) в XI ст. Структура і звичаї середньовічних університетів певною мірою нагадували корпорації та цехи, зокрема італійські, звідки до нас дійшла назва ректор (лат. rector — начальних Цеху). Тогочасні університети вважались об'єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається (студентів).
У Болонському університеті діяв Статут, визнаний міською владою, уряд, звід правил і суд. Університет був незалежним від міської та королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і частково у зовнішніх справах. Досягти такої автономності прагнули й інші університети Європи.
Ініціаторами заснування університетів виступали міщани, міська влада, король або духовенство. В XIII ст. склалася традиція, згідно з якою право на відкриття університету надавав Папа або цісар. У середньовічних університетах домінували теологічні науки, тому основне керівництво ними здійснювало переважно духовенство.
Виникли університети в Англії — Оксфордський (заснований у ХП ст.); Франції — Паризький (1215 p.); Іспанії — Сіена (1240 p.); Італії (Вінченца — 1205 р.); Падуя — 1222 p., Неаполь — 1224 р., Рим —- 1303 р.) та ін. Кембріджський університет лише 1318 р. отримав від Папи Іоанна XXII право називатися університетом, хоча школа, його попередниця, існувала ^ 1209 р.
Західноєвропейські університети відрізнялися соціально-політичними й ідейними позиціями їх засновників і керівництва. Демократизм — характерна ознака Болонського та Падуанського університетів. Значна увага приділялася світським наукам. Згідно зі Статутом, здійснювалося виборне управління, в якому широкі права надавалися студентам. Представники інших країн, що тут 188
|
навчалися, мали право обиратися на керівні посади. Наприклад, ректором Болонського університету в 1481 — 1482 pp. був Юрій Дрогобич (бл. 1450 — 1494 pp.), українець за походженням. Для порівняння: в Сорбонні перевага надавалася богослов'ю, ректора обирала рада професорської колегії, права студентів були обмеженими.
У середньорічних університетах традиційно діяли чотири факультети. На артистичному {підготовчому) вступники опановували латинь — мову католицької церкви, науки й освіти, вивчали "вільні мистецтва"; після засвоєння граматики, риторики, основ діалектики студент отримував ступінь бакалавра мистецтв, після засвоєння арифметики, геометрії, астрономії, теорії музики — ступінь магістра мистецтв. Після закінчення артистичного факультету дозволялося вступати на інші факультети — богословський, медичний, юридичний.
У навчальних закладах Західної Європи домінувала схоластика (лат. schola — школа), вид релігійної філософії, Для якої характерне принципове впорядкування теології. Теологи зосереджували увагу на співвідношенні віри і знання. Головним завданням науки вони вважали вміння оперувати поняттями формальної логіки.
Позицій крайнього теологічного раціоналізму дотримувався англійський схоласт Ансельм Кентерберійський (1033—1109 pp.), який утверджував віру передумовою раціонального знання {"вірую, щоб розуміти").
Іншу позицію {"розумію, щоб вірити") обстоював П'єр Абеляр (1079—1142 pp.), видатний французький філософ, теолог і письменник. Утворах "Так і ні", "Вступ до теології", "Етика", *' Діалектика" він висловлював думку про користь світських знань, передусім античної філософії для пошуку істини, необхідність підходити до пізнання кожної речі з різних, навіть протилежних поглядів, утверджував пріоритет розуму, логіки, досвіду над сліпою вірою та доказовістю авторитетами; 1113 р. він відкрив власну школу, яка набула широкого визнання. Автобіографічна праця П.Абеляра "Історія моїх бідувань", де він всебічно проаналізував своє життя, розповідав про наукові пошуки і переслідування церковників, про кохання до чарівної Елоізи, учениці, згодом дружини та їх відхід у монастир (1119), приклад високої духовності, глибини думки і палких людських почуттів.
З ім'ям Абеляра пов'язують поширення вільнодумства. Його ідеї наслідували учні, зокрема Т.Коншський.
Вперше протилежні позиції схоласти виявили у філософських дискусіях з приводу загальних понять (універсалій). Представники реалізму (тут більш виражена платонівська лінія) стверджували, що загальні поняття існують самостійно, поза речами і передують їм як у світі, так і в пізнанні. Представники номіналізму (ідеї
|
|
:
: