|
|
було започатковане своєрідне письмо, в якому поєднувалися латинські слова з грецькими закінченнями, латинські рукописи писалися грецькими літерами. Визначну пам'ятку грецько-ірландської культури становить ірландське Євангеліє VIII ст.
Під тиском варварства філософи, клірики, ченці покидали "Острів вчених та святих", здійснюючи паломництво на європейський континент, Ірландський чернець і місіонер Колумбан (бл. 543 — 625 pp.) заснував 614 р. у Північній Італії монастир Боббіо, що став великим науковим центром. При монастирі діяли бібліотека і скрипторій, де переписувалися рукописи, складалися коментарі до творів античних авторів — Вергілія, Горація та ін. З ініціативи ірландців у VII ст. засновано три відомі майстерні письма Європи — в Італії, Франції, Швейцарії.
Першим енциклопедистом заальпійського Заходу вважається англосаксонський письменник Бєда, прозваний Поважним (679 — 735 pp.). Найвідоміші його твори —"Церковна історія англійського народу", закінчена до 731 p., і трактат про літочислення в історії, де вперше використано числення "від народження Христа". Такий відлік світової історії увів 525 р. римський монах Діонісій Малий, який за дату народження Христа прийняв 25 грудня 753 р. від заснування Риму. Запроваджене ним літочислення, приблизно з 1000 p., широко визнане на Заході.
В IX ст. у середньовічних школах утвердилося викладання двох циклів предметів. У початкових класах — тривіум, три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), старших — квад-ривіум, чотири науки про числа (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Зміст навчання, як і окремих предметів, визначався вимогами церкви.
Певне піднесення феодально-церковної культури пов'язане з активною діяльністю Карла Великого та його послідовників щодо відродження культури й освіти в антично-християнському дусі. В історіографії XIX ст. ця діяльність отримала назву " королівського Відродження".
На чолі з Карлом Великим була створена "Академія" за античним взірцем, де працювали запрошені ним вчені, письменники, художники, представники різних народів — англосакси, бавари, ірландці, лангобарди. Тут досліджували і вивчали проблеми культури, науки, шкільної освіти, здійснювали спроби відновлення класичної латині, переписували та виправляли античні латинські тексти, що сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів було введено чітке письмо (так званий каролінгський мінускул), яке стало основою написання латинських літер. Одну з перших шкіл, де навчали такому письму, відкрив у м.Турі вчений Алкуїн родом з "Островів Океану". Розвивалося мистецтво оформлення книги, рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.
|
У Каролінгську епоху були створені вагомі історичні, літературні, науково-теологічні та інші праці. Історик Павло Діакон (бл. 720—799 pp.), лангобард за походженням, написав "Історію лангобардів", використав міфи і легенди свого народу, античні та середньовічні джерела. Під впливом античності розвинувся новий вид літератури — художня "біографія імператора". Кращим твором цього напряму вважається "Життєпис Карла Великого" відомого франкського вченого Ейнгарда (770 — 841 pp.). Він поєднав у блискучій формі власні споглядання з чіткими біографічними схемами (послідовним зображенням приватного життя, сімейних відносин, дипломатичних зв'язків, культурних досягнень тощо). Таку схему розробив римський письменник Гай Свєтоній (бл. 70 — бл. 140 pp.), автор знаменитих життєписів 12 цезарів.
За часів Карла Великого започаткована традиція записів німецької пісні, яка продовжувалася і при його спадкоємцях. Зокрема, з IX ст. відомі записи окремих сказань "Про Дітріха Бернського" (короля Теодоріха Великого) та деяких пісень, які згодом увійшли до німецького героїчного епосу "Пісня про Нібе-лунгів".
Завершив Каролінгську епоху на Заході видатний ірландський філософ Іоганн Скотт Еріутена, прозваний "Гегелем IX століття". Норманські нашестя на Ірландію змусили його переселитися в Галлію (Францію), де при дворі Карла Лисого, покровителя наук, він здобув славу вченого-теоретика. Еріугена у філософських працях "Про розподіл природи" й інших утверджував свободу думки, розглядав релігію як тотожну філософію, доводив примат розуму перед авторитетом церкви. Він намагався синтезувати неоплатонівську філософію та християнство, за що пізніше його оголосили єретиком, а твори публічно спалили.
Період X —XI ст., відомий у західному світі як військовий феодалізм, позначений розвитком романського будівництва. Масивні кам'яні "орлині гнізда" на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, захисні споруди численних монастирів —- характерні споруди войовничої Європи того часу.
Романський художній стиль передусім виявився в архітектурі й домінував у X — XII ст. Архітектурна масивність найбільше виражена у німецьких соборах (Шпейєрському, Майнцському), декоративна пишність — в Італії, де сформувався своєрідний пі-зано-романський та романо-тосканський стиль (храми Пізи, Флоренції), які становлять виняток з єдиного романського цілого. У французькому романському зодчестві простежувалася рівновага цих рис.
З-поміж визначних споруд романського стилю — замок Та-уер у Лондоні (XI ст., Англія), собор Санкт-Петер у Вормсі (1170—
185
|
|
:
: