|
|
уділи, що їх роздавали в управління родичам імператора. Феодальне дроблення Візантії посилювалося. Виникли декілька, фактично | незалежних від столиці, державних утворень на зразок Містрій-ського деспотату. Вони безперервно суперничали з Константинополем, що послаблювало його опір завоюванню Балканського півострова турками. Наприкінці XIV ст. Візантія була змушена визнати себе васалом Османської імперії.
У цей заключний період історії візантійського суспільства застій у ньому зумовлювався кризою середньовічно-ортодоксального світогляду. Це посилювалося внутрішніми незгодами і зовнішніми бідами. Вони викликали духовне бродіння, яке, на відміну від італійського гуманізму, не було спрямоване на підрив підвалин цього світогляду. Йшлося не про завершену культуру гуманізму, а лише про гуманістичні тенденції, пов'язані з відродженням античної освіченості. Проблема протистояння віри і знання, номіналізму і реалізму не стала головною у візантійській філософії, як у західноєвропейській. Центр її пошуків становило лише питання причинності розвитку, необхідності та випадковості, що знайшли конкретний вияв у осмисленні проблеми величі Візантії та її занепаду.
Поняття "візантійський гуманізм" стосується насамперед того духовно-інтелектуального потенціалу ерудитів Візантії у XIV—XV ст., що певною мірою передував італійському гуманізму і сприяв його формуванню. Енциклопедичні знання таких уславлених візантійських мислителів, як Георгій Геміст Плифон, Дмитро Кидоніс, Емануїл Хрисолор та Віссаріон Нікейський", викликали захоплення італійських гуманістів, багато з яких стали їхніми учнями і послідовниками. Саме вони відкрили західним гуманістам чудовий світ греко-римської культурної спадщини, ознайомили їх з класичною античною літературою та філософією.
Водночас із розвитком гуманістичних поглядів у пізній Візантії спостерігається посилення впливу містицизму. Ідеї фаталізму, неминучості долі стали закономірним підсумком еволюції візантійської свідомості, що формувалася за умов безвихідного становища імперії. В атмосфері безнадії, зумовленої смертельною зовнішньою небезпекою та феодальними чварами, серед візантійців зростало переконання, що пізнання істини та спасіння від земних бід можливе лише за пасивного споглядання, повного заспокоєння (ісихії) — самозаглибленого екстазу, що настає внаслідок містичного злиття з Богом. Це спіритуалістичне вчення паламістсь-кого ісихазму ґрунтувалося на аскетичній проповіді Григорія Палами (1297—1360 pp.) про відсутність зв'язку духовного життя з довкіллям.. Воно й отримало перемогу над слабкими паростками ідеалів Ренесансу з їх раціоналістичною логікою.
Богословська та філософська думка Візантії того часу не знайшла іншого виходу з духовної кризи суспільства. Ось чому візан-
|
тійські гуманісти виявилися самотніми і відірваними від загальної течії розвитку суспільної думки, зумовленої суперечностями візантійського середньовічного суспільства.
Гуманістичні риси візантійської культури XIV—XV ст., так само як і суперечності останнього періоду історії Візантії, відображені також у будівництві та художній творчості. Для візантійської архітектури залишалась характерною розробка попереднього типу будівель; однак з більшою елегантністю і вишуканістю їх зовнішнього та внутрішнього оформлення. До чудових пам'яток архітектури цього періоду належать Кахріє-Джамі, церква монастиря Хора у Константинополі, храм Св.Софії у Трапезунді, комплекс церковно-монастирських споруд і палац деспотів у Містрї.
Характерними ознаками візантійського живопису стали чуттєвість і динамізм. Фігури в русі, яскраві фарби і використання жанрових сцен створювали не тільки емоційну напругу, а й підвищений драматизм, характерний для фресок Містри незадовго до загибелі Візантії. Цей стиль відображав реальний стан візантійського суспільства — нестійкість буття, неспокій очікування біди.
Суперечливість суспільних відносин пізньої Візантії, слабкість паростків Відродження, наступ турків і перемога містичних течій у ідейній боротьбі призвели до того, що цей новий напрям у художній творчості, подібний до італійського Ренесансу, Так і не дістав завершення. Стилізація й умовність зображення згодом суттєво видозмінили попередню манеру, віддалили її від живопису західноєвропейського Відродження, звідси — відмова від жанрових сцен, динаміки і насиченого тла. У візантійському живописі почала переважати атмосфера суворого аскетизму, посилилась асиметрія облич. Все це стало яскравим виявом перемоги ісихазму в образотворчому мистецтві, що так само, як і у філософській думці, заперечував зв'язок духовного життя з навколишнім світом, розглядав духовні явища ізольовано від матеріальної реальності. Зображені на іконах божественні та святі лики перетворювалися на окремий, замкнутий світ зі своєю внутрішньою напругою та чуттєвою атмосферою, незалежний від буття людей з їхніми земними пристрастями.
_ Для звичаїв пізньовізантійської аристократії характерною рисою стає прагнення до розкошів і комфорту. Придворні кола та чиновницький апарат були просякнуті задушливою атмосферою підлабузництва, вичікування нових посад, продажності, хабарництва, наклепництва. Ці моральні риси знаті, що увійшли в поняття "візантизму", збереглися до останніх днів існування Візантії.
У пізній Візантії були надзвичайно поширені різноманітні забобони, ворожба, віщування і магія. Суспільне безладдя посилювало думки про наближення кінця світу, яке ототожнювалося із загибеллю Візантії. Існували спеціальні книги ворожби ("Біблія
|
|
:
: