З будь-якими питаннями звертайтесь:
polkaknig [at] gmail.com
Реклама
Реклама
Інформація
Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посібник. Вид. 2-ге, перероб. і доп./ За ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. — Львів: Світ, 2005.
єдності церкви з державою. Православна церква традиційно гнучкіше ставилася до своєрідної культури іноплеменного населення, не вимагала поширення літургії грецькою мовою (як у католицизмі з його обов'язковим богослужінням латинською мовою). Не випадково знамениті "солунські брати", просвітники Кирило і Мефодій започаткували розповсюдження перекладеної слов'янською мовою Біблії та богослужебних книг серед сусідніх слов'янських народів.
У полеміці з папством візантійська церква сформулювала свої догматичні розходження з католицизмом, а також особливості в обрядовості, вимогах до духовенства і віруючих. Вихідним пунктом догматичних розходжень стало вчення Римо-католицької церкви про "філіокве*". Візантійці, на противагу римо-католикам, заперечували сходження Святого Духу від Бога-Сина, ставлячи першу іпостась Бога вище за другу. На Заході причастя хлібом і вином було привілеєм духовенства, а миряни причащалися лише хлібом. Візантійське ж християнство зрівняло духовенство і мирян, дозволяючи останнім причастя під "двома видами". Все це призвело до "схизми Керуларія" й остаточного розколу між православ'ям і католицизмом (1054 p.).
У XI ст. військовослужбове панство у провінціях почало бунтувати проти центральної імператорської влади. Впродовж цього періоду політична історія Візантії була насичена зіткненнями константинопольської знаті з місцевими феодалами. Це була, по суті, постійна боротьба доцентрових і відцентрових сил у Візантійській імперії, що посилювалася в міру її феодалізації.
В останній чверті XI ст. після тривалого періоду міжусобної боротьби, внутрішніх смут і зовнішніх невдач всі сили Візантійської імперії консолідувалися навколо наступної династії Комні-нів (1081 — 1185 pp.). Візантія у цей час знову виступає на міжнародній арені як велика світова держава. На деякий час їй вдалося зупинити навалу турків-сельджуків і приборкати держави хрестоносців, що утворилися після першого та другого хрестових походів. Період панування Комнінів — важливий етап візантійської історії. Вона не тільки повернула собі минулу велич, а й відродила колишню централізацію.
З кінця XII ст. в історії Візантії спостерігається нова смуга економічного та політичного занепаду. Італійські міста-республіки Венеція і Генуя перехопили у Візантії монополію на середземноморську торгівлю^ Політика привілеїв, яку надавала їм династія Комнінів, негативно позначилася на долі візантійських міст. За цих умов падав авторитет Константинополя. Місто — символ
відродженої слави Риму, почало сприйматися у суспільній думці як джерело всіх нещасть країни, "царство несправедливості". Країну охопило безладдя, зростав опір місцевої знаті, відокремлювалися цілі області, що лише номінально підкорялися Константинополю. Епоха панування над країною монопольного центру державної влади, економіки та культури закінчилась.
Ізоляцією Константинополя скористалися хрестоносці під час IV хрестового походу 1204 р. Оскільки столиця імперії втратила підтримку провінцій, завойовники без особливих зусиль оволоділи містом. Константинополь був підданий нечуваному грабунку, після чого значна частина культурної спадщини Візантії була знищена. Однак навіть те, що дійшло до наших часів, засвідчує великі надбання культурного життя "класичної" Візантії епохи Комнінів.
Саме на епоху Комнінів (XI —XII ст.) припадає найвищий розквіт візантійської культури. Збагачення духовного життя візантійського суспільства зумовлене розвитком міст, тісним спілкуванням із країнами Заходу та Сходу. В цей час поширюються світські розваги, зокрема ярмаркові видовища і спортивні змагання (кінне поло, шашки, боротьба). Багаті меценати утримували поетів,, музикантів, танцюристів, створювали домашні літературні та "наукові" гуртки. Середньовічне невігластво стало предметом сатиричних виступів письменників, котрі висміювали неосвічених монахів. Певні здобутки мали місце у сфері наукових знань, розширенні, уявлень про Землю і Всесвіт.
Новий етап відродження античної культури на візантійському ґрунті тісно пов'язаний із зародженням раціоналістичних ідей у філософській думці. На основі спільності грецької мови і культурного зв'язку зі світом еллінської античності візантійці-ромеї почали відчувати себе греками. Вони стали більш творчо, ніж у Македонську епоху, осмислювати античну спадщину, здійснювати спроби науково-порівняльного коментування античних текстів. Візантійські юристи, становлячи численні схолії — тлумачення пам'яток права, — фіксували у них своє розуміння античних юридичних норм. У суспільній думці чіткіше простежується інтерес до людської особистості та її внутрішнього світу. Поява перших паростків раціоналізму з його ідеєю незалежності світських знань від релігії зумовлена глибшим зверненням до античності, зокрема відродженням інтересу до античної філософії.
_ Візантійські мислителі XI —XII ст. сприйняли від античних філософів повагу до мудрості. В їхніх дослідженнях причинність явищ природи та суспільства, прагнення поєднати віру з розумом. Відомими виразниками раціоналістичних віянь у XI ст. були Михаїл Пселл, Іоанн Італ та їхні послідовники, які відстоювали самостійну пізнавальну цінність філософії, намагалися прикласти логіку до богослов'я, розглядаючи її як засіб пізнання Бога. Не-
165
* Філіокве (лат. filioque — й від сина), додаток, зроблений, у VII ст, західною церквою до християнського "Символу віри" IV ст. Згідно Ф., Святий Дух сходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.
:
: