Епоха правління імператорів Македонської династії відома як період так званого македонського відродження. Передусім це стосується відродження міст. Розвиток торгівлі та міжнародний попит створювали сприятливі умови для розквіту ремесел з виготовлення предметів розкоші, виробів з кераміки, скла, перегород-частої емалі, шовкових тканин і парчі. У візантійські "паволоки" одягалася феодальна верхівка всіх європейських країн. Технологія виготовлення "паволок" становила предмет особливої цінності й була державною таємницею Візантії.
З перемогою іконршанування створюються нові прийоми іконопису. Глибока одухотвореність, ідея спіритуалістичного начала почали висловлюватися через особливу манеру зображення обличчя, експресію почуттів, відображених на ньому.
УХ ст. завершується складання детально розробленої системи символіки у зображенні євангельських персонажів і святих — канону, що індивідуалізував їхню зовнішність, надаючи рис портретності. —
Особливої досконалості у зображенні спіритуалістичних начал досягло мистецтво візантійської мозаїки. Багатоманітність фарб і відтінків кубиків смальти створювала ілюзію "божественної вічності". У константинопольських монастирях розквітло мистецтво мініатюри. Книжкові ілюстрації виконувались у рукописі декількома художниками-мініатюристами у характерній для кожного з них манері.
В культурі македонської епохи остаточно складаються основні принципи візантійської спіритуалістичної естетики. Суспільна думка, література, мистецтво відриваються від земної дійсності, замикаючись у колі вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт переноситься в духовну сферу. В художній творчості переважають традиціоналізм і канонічність. Мистецтво тепер не суперечить догматам офіційної християнської релігії, а активно служить їм.
"Македонське відродження" вплинуло на пожвавлення будівництва. Основним будівельним матеріалом стала цегла, що надавала спорудам більшої легкості та пластики. На відміну від багатьох гігантських споруд середньовічної Європи, збудовані у Константинополі палаци Вуколеон і Влахерни були невеликими за розмірами, але привабливими і затишними. Візантійські храми не домінували над місцевістю, як західноєвропейські собори, а природно вписувалися в пейзаж. У IX—X ст. складається той тип купольного храму, який зберігся до кінця візантійської історії. Центральний купол храму не підносився на максимально можливу висоту. Конструкція забезпечувала плавне з'єднання стін і купола, їх непомітний перехід від "земного до небесного".
Період нового культурного піднесення у Константинополі та в інших, провінційних, містах IX—X ст. характеризувався масо-
:
: