|
|
тором останньої з яких було проголошено Аркадія (395 — 408 pp.). У своїй багатовіковій історії від пізньої античності до Середньовіччя вона пройшла три етапи: ранній, класичний і пізній.
Рання доба візантійської історії (IV—середина VII ст.) характерна розладом рабовласницького ладу і формуванням феодальних відносин. Найбільшого територіального розширення Візантія досягла у період правління Юстиніана І (482-565 pp., імператор — з 527 p.), перетворившись на могутню середземноморську державу.
Класичний період історії Візантії епохи раннього Середньовіччя (друга половина VII —XII ст.) позначився інтенсивним розвитком феодалізму. В цей час утвердилась фемна система, яка призвела до децентралізації країни. У зовнішній політиці Візантії IX — X ст. важлива роль належала відносинам із Київською Руссю.
У пізній Візантії (XIII —перша половина XV ст.) посилилась феодальна роздробленість, ослабився опір зовнішній агресії. Константинополь 1204 р. захоплюють латинські хрестоносці. На початку 1453 p., зазнавши навали турків-сельджуків, Візантію завоювала Османська імперія, і вона припинила існування.
В культурному житті Візантії сучасна культурологія виділяє такі основні періоди: 1) відмирання старої античної та становлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV— VII ст.); 2) культурний спад у зв'язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII —початок IX ст.); 3) нове культурне піднесення Константинополя та провінційних міст (середина IX— X ст.); 4) найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI —XII ст.); 5) занепад культури, викликаний політичним послабленням Візантії (кінець XII —XIII ст.); 6) зародження наприкінці XIII —початку XIV ст. "візантійського передгуманізму" і становлення обмеженого "візантійського гуманізму", характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (XIV—початок XV ст.).
Упродовж усієї тисячолітньої історії Візантія була центром блискучої та своєрідної культури, що формувалась під впливом римської, грецької й елліністичної античних традицій, водночас відчуваючи культурні впливи сусідніх східних цивілізацій і тих східних народів, які входили до складу її населення, що й зумовлювало певною мірою надетнічний, космополітичний характер "її культури. Крім того, розвиток візантійської культури відбувався в процесі еволюції суспільства Візантії від античності до Середньовіччя, боротьби античної і християнської ідеологій, у підсумку якої християнство стало ідеологічною основою візантійської культури. Таке переплетення європейських та азійських впливів, греко-римських і східних, античних і середньовічних християнських традицій позначилося на суспільному житті, релігійно-філософсь-кій ідеї, літературі та мистецтві Візантії, зробивши її культуру надзвичайно яскравою, багатоманітною, неповторною.
150
|
Насамперед, наголосимо, що культура Візантії, яка була логічним історичним продовженням греко-римської античності, це — своєрідний "міст" від античності до Середньовіччя. Оскільки Візантія репрезентувала впродовж усього існування синтез західних і східних духовних начал, цей "міст" єднав також культури Заходу і Сходу, становив особливий вияв їх синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави, яка була "сплавом" етнічних культур, носієм культури симфонічного типу.
Водночас культура Візантії — це особливий, оригінальний, осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив сирійців, арабів, коптів, маврів, германців, слов'ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів та ін. Зокрема, своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю з культурою стародавніх Греції та Риму, хоча у Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки й еллінізоване населення областей, де панували грецька мова, античні звичаї. Тут тривалий час зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була латинь, у VII ст. — грецька мова. В духовному житті візантійського суспільства панувало, християнство, антична культурна спадщина у Візантії піддавалась відчутному впливу його греко-православної різновидності. Відмінності православ'я від католицизму відбилися у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецького Сходу, догматиці, літургії й обрядовості Православної Церкви, системі християнських етичних і естетичних цінностей Візантії.
Візантійська держава вважалася законним наступником християнсько-імператорського Риму Константина Великого. Вона була першою православною державою з офіційно сповідуваною вірою — православним християнством як державної релігії з характерним для неї "цезаропапізмом" (примат світської влади візантійського імператора як світського глави й офіційного покровителя візантійської церкви над церковною владою). Тобто, на відміну від Католицької Церкви, яка панувала у суспільному житті Західної Європи, Православна Церква Візантії розглядалась як невід'ємна складова частина держави, підпорядкована "самодержавству" (самодержавному правлінню візантійського імператора).
Відповідно у свідомості громадян Візантії культивувався моноліт держави і церкви, а у візантійському суспільстві панував примат ідеології в усьому житті, здійснювався тотальний контроль держави і церкви за усіма життєвими ситуаціями, будь-яка свіжа думка обмежувалася регламентуючими постановами світської та церковної влади. Подібно можуть бути охарактеризовані всі со-
151
|
|
:
: