ше, ніж було погоджено на сеймику. У 1589 р. депутати обох палат Сейму отримали право liberum veto, тобто вільного вето. Для прийняття рішення сеймом вимагалася одноголосність його учасників, один-єдиний депутат своїм «нє позвалям!» міг зірвати вироблене колективне рішення. Спершу цим правом не зловживали, бо використано воно було аж у 1652 р. Зате з 1652 по 1764 pp. з 55 сеймів (раз у два роки) зірвано було аж 48! Це й не дивно. Річ Посполита була величезною, як на той час, державою: Польща, Литва, українські, білоруські, частково російські і німецькі землі. Інтереси її складових частин,- такі, як питання війни і миру, податків тощо,- суттєво різнилися.
З 1666 р. право liberum veto було поширене і на місцеві сеймики. Якщо взяти до уваги імперативні мандати депутатів, стає зрозумілим, що вироблення спільно узгодженого - усією шляхтою держави! - рішення стає майже недосяжним ідеалом. Але без згоди Сейму король не міг призначати чиновників, видавати закони, збирати податки і витрачати кошти. Самого короля також обирав Сейм. Розгул шляхетської демократії вів до прямого свавілля, коли бажане для частини магнатів рішення нав'язувалося решті силою зброї. Звичним явищем у політичному житті Польщі стають конфедерації, тобто збройні об'єднання шляхти для захисту своїх інтересів та насильного їх нав'язування законодавчій та виконавчій владі. Магнати мають не лише власну адміністрацію та суд, але й власні армії. Коли Владислав IV, польський король у 1632-1648 pp., перебував у маєтку Яреми Вишневецького, його зустрічала особиста гвардія магната - 5 тис. чоловік. Король не мав ні такої армії, ані таких багатств.
Міста, за винятком Кракова, ніколи не відігравали в Польщі самостійної ролі і не залучалися до участі в Сеймі. Через це, на відміну від Генеральних штатів у Франції, Земського собору в Росії чи інших аналогічних середньовічних установ, польські сейми були органами виключного представництва класу феодалів. Станова монархія в Польщі історично не склалася.
Особливістю Польської держави стало колосальне затягування у часі періоду феодальної роздробленості. Як наслідок, виявилися слабкість королівської влади і пізній розвиток буржуазних відносин. Зусилля польських королів виправити становище залишалися марними, а часто призводили і до цілком зворотних результатів. Так, у 1646 р. Владислав IV разом з канцлером Оссолінським виношували план посилення королівської влади шляхом створення міцної королівської армії під приводом війни з Туреччиною. Були укладені таємні угоди з козацькою делегацією у складі Ілляша, Нестеренка, Барабаша та Хмельницького. Зокрема, за підтримку короля козакам обіцялося збіль-
шення реєстру з 6 тис. до 20 тис. чоловік (пізніше Хмельницький скористається цим документом для підбурення низових та реєстрових козаків до виступу). Польський король також погоджував свої військові плани з Венецією. Однак шляхта наполягла на припиненні військових приготувань проти Туреччини, наймана армія була на вимогу шляхти розпущена, а королівська влада вийшла з цього протистояння навіть слабшою, ніж була до нього.
На елекційному Сеймі 1669 р. обрання короля проходило в обстановці безперервних сутичок між приблизно 80000 прибулих на сейм шляхтичів. Королем став Михайло Вишневецький (1669-1673), тобто представник роду, хай і магнатського, але не «королівського». Його наступник Ян Собеський (1674—1696) також був не королівського походження. Здавалося, що відмова від династичного принципу дозволить Польщі зміцнити центральну королівську владу, перейти в перспективі до абсолютної монархії. Особливо посилилися ці надії після того, як Ян Собеський 12 вересня 1683 р. під Віднем ущент розбив 200-тисячну турецьку армію.
Прагнув покінчити з традиціями «злотої вольносці» і відновити в польсько-литовській державі спадкову центральну владу і Август II, саксонський курфюрст, обраний польським королем у 1697 р. не без підтримки Петра І. В ім'я власних династичних інтересів Август II шукав підтримки з боку Пруссії, якій обіцяв за допомогу винагороду землями Західної Польщі. Магнати і шляхта виступили на захист своїх «свобод» і в 1715 р. організували конфедерацію у Тарнограді. На вимогу Петра І, війська якого зайняли значну частину Речі Посполитої, між конфедератами і Августом в 1716 р. був укладений Варшавський трактат. Цей документ зобов'язував Августа II вивести саксонські війська з Речі Посполитої, забороняв надалі будь-які конфедерації і обмежував чисельність найманого коронного війська 18 тис. чол., а литовського - 6 тис. Варшавський трактат у грудні 1717 р. без дебатів був затверджений Сеймом, який дістав назву «німого».
Так внутрішні негаразди Польщі призвели до іноземного втручання і диктату. Росія, Пруссія та Австрія уклали в Берліні договір про співробітництво трьох держав при обранні наступника Августа II і про недопущення змін внутрішнього устрою Польщі. Цей договір, названий «союзом трьох чорних орлів», встановлював режим фактичного протекторату над Річчю Посполитою. Будь-які зміни її внутрішнього устрою, подолання феодальної анархії і децентралізації ставали неможливими через протистояння сусідніх централізованих держав. Польського короля Станіслава Лещинського, який здійснив спробу спертися на Францію, російські війська фактично вигнали з країни.
:
: