підряди на суспільні роботи і стежив за якістю їх виконання, вів спостереження за збором податків з провінцій та мита у митницях. Цензори не підлягали судовій відповідальності.
Не підлягали судовій відповідальності також диктатори і народні трибуни.
Магістратура диктатора була винятковою і екстраординарною. Диктатор призначався консулом одноосібно або під тиском сенату у випадку війни чи внутрішньої смути. Влада диктатора була необмеженою і підкріплювалася кінним військом. Він мав імунітет і від вето трибуна. Однак його повноваження обмежувалися у часі - не довше 6 місяців.
З 494 р. до н. є. діє колегія народних трибунів, які обираються з числа плебеїв. Ця посада була настільки впливовою, що відомі випадки відмови сенаторів від місця в сенаті та їх перехід з патриціїв у плебеї тільки задля спроби отримання цієї посади. Число трибунів зростало від 2-х до 5-ти, а далі - і до 10-ти. Трибуни мали право забороняти виконання будь-чиїх наказів, за винятком наказів диктатора. Могли накладати вето на постанови сенату і народних зборів. Мали право арешту і публічного допиту будь-якої особи.
До магістратури нижчого рангу належали курульні едили і квестори. Едили спостерігали за порядком на ринках Риму і влаштовували видовища, видавали розпорядження про продаж рабів і тварин. Квестори вели розслідування карних справ, вони ж вели архівні справи, порядкували в скарбниці. Поліція підпорядковувалася едилам. Формально бути обраним на посаду міг будь-який громадянин. (Однак вимагалося відбути не менше 10 військових кампаній на коні, або 20 -у пішому строю, перш ніж претендувати на найнижчу посаду, існувала також черговість зайняття магістратських посад). Фактично потрібні були великі кошти на передвиборну кампанію: бої гладіаторів та інші видовища, роздача хліба, вина, олії тощо. Практикувався і прямий підкуп виборців, існувала навіть такса за поданий голос. Оскільки виконання обов'язків було неоплачуваним, утримання магістратів здійснювалося з їх власної кишені.
У добу республіки політичні права на населення провінцій не поширювалися. Вибори магістратів здійснювалися виключно громадянами Риму. Безплатні роздачі продовольства та організація видовищ для потенційних виборців значною мірою сприяли зростанню люмпенізації маси пролетарів, які починають жити виключно за рахунок подачок.
Провінції управлялися призначеними Римом губернаторами з числа колишніх консулів та преторів. На середину II століття до н. є. та-
ких провінцій налічувалося 9: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цізаль-пинська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія. Влада губернаторів у провінціях була практично необмеженою.
Специфічною суспільною установою Риму була армія. До служби допускалися громадяни з 16-17 років. Пролетарі тривалий час служби позбавлялися. В кінці III століття до н. є. майновий ценз для служби в армії понизився з 11 тисяч асів до 4 тисяч, а у І столітті до н. є. до служби почали допускати неімущих. Солдат отримував плату і міг розраховувати на частку у військовій здобичі (щоправда, з цих сум він не лише утримував себе, але й давав хабарі нижчим командирам за звільнення від робіт). Так, після перемоги над Антіохом римляни захопили 1280 слонових бивнів, 234 золотих вінки, 187 тисяч фунтів срібла (1 римський фунт - 327 г.), 224 тис. срібних грецьких монет, 140 тисяч македонських золотих монет, а контрибуція, накладена на Антіоха, склала 15 тисяч талантів.
За законом консула Марія (кінець II століття до н. е.), після 16 років служби солдат-ветеран наділявся земельною ділянкою з суспільних фондів. Пізніше, починаючи з Сулли, ветерани стають опорою диктаторів та імператорів, отримуючи від них щедрі подарунки за попередню службу під прапором цих полководців. Дисципліна у армії забезпечувалася правом командуючого на смертний вирок. У виняткових випадках (бунт, втеча з поля бою) застосовувалася так звана децимація, тобто страта за жеребом кожного десятого з числа тих, хто провинився.
Криза республіки. Реформи Гракхів. Диктатура Сулли
Зріст латифундій, де широко використовувалася найдешевша рабська праця, означав розорення десятків тисяч дрібних власників, які просто не витримували конкуренції. В самому Римі розгорнувся широкий демократичний рух на захист інтересів бідноти. Він відомий під іменем руху братів Гракхів. Тіберій Гракх походив з відомого плебейського роду Семпроніїв. У 133 р. дон. є. був обраний народним трибуном і виступив з власним аграрним законопроектом, в якому пропонував встановити обмежувальну норму земельних володінь - не більше 1000 югерів (югер = 1/4 га) на сім'ю. Надлишки мали бути конфісковані і розподілені між біднішими громадянами по 30 югерів. Метою реформи мало стати відновлення розореного селянства і збереження римської військової могутності, оскільки основою цієї
:
: