Успадкування відбувається двома шляхами: за законом і за заповітом. Вважається, що успадкування за заповітом є ознакою вищого ступеня розвитку суспільних відносин. Діти успадковують свою частку порівну. Діти рабині беруть участь у розподілі спадщини, якщо батько-господар визнав їх своїми. Але у цьому випадку діти від законного шлюбу мають право узяти свою частку першими (ст. 170).
Карне право у законнику відзначається своєю жорстокістю, але загалом - це риса усіх ранніх кодифікацій (закони Драконта в Афінах, XII таблиць у Римі тощо). Законодавець намагається дещо наївно ви-корінити зло з допомогою правового терору.
У законах Хаммурапі ми бачимо відхід від первісного принципу таліону, що також є вже ознакою класового суспільства. Правило «око за око, зуб за зуб» може спрацьовувати лише у відносинах між рівними. Авілум і мушкенум, як уже вказувалося, по-різному розплачуються за свої правопорушення.
Застосування принципу таліону виключає потребу встановлення суб'єктивної сторони дії. Вбивство з необережності, в певних випадках, тягне за собою майже ту ж відплату, що й убивство свідоме. Статті 228-232 перелічують компенсацію замовнику, який зазнав тих чи інших збитків від руйнації збудованого на замовлення будинку. Смерть господаря карається смертю будівничого, раб заміщається рабом, майно - майном тощо. У деяких випадках ця рівність сторін і адекватна відповідальність за вчинене призводить до юридичних курйозів. Шкода (смерть) завдана «сину чоловіка», наприклад, у борговому рабстві, «компенсується» аналогічною шкодою (смертю) сину винуватця (ст. 116). Закон, таким чином, допускає застосування смертної кари до особи, яка не має практично жодного відношення до злочину, причому не обов'язково навіть мужчини. За побої вагітної, які спричинили її смерть, життям розплачується дочка убивці (ст. 210). У випадку, коли «повна» компенсація неможлива (лікар зробив невдалу операцію, раб образив свого господаря, усиновлений відмовився від усиновителя чи син від батька) застосовується т. зв. символічний таліон- відрізаються пальці хірургу (ст. 218), вухо рабові (ст. 282), язик усиновленому (ст. 192) тощо.
Таліон не слід плутати з кровною помстою. Роль відплатника бере на себе держава, а не рід скривдженого, тому сам звичай таліону - це ознака швидше класового суспільства, а кровна помста - родового. У законнику Хаммурапі кровна помста відсутня. Для порівняння: т. зв. варварські правди в Західній Європі допускали (при її обмеженні) кровну помсту аж до IX ст. н. е., тобто більш ніж через 2500 років після Хаммурапі.
Смертна кара згадується у законнику (підраховано) у 30 випадках. Як правило, це кваліфікована смертна кара. Так, за співучасть в убивстві свого чоловіка заради коханця невірна дружина каралася насадженням на кіл (ст. 153). Якщо кілок гладкий, страта займає 2-3 години нестерпних мук, якщо ж на ньому зробити зарубки,- іноді й 2-3 доби.
Поблажливіше ставиться законодавець до цивільної відповідальності. Щоб не зменшувалася кількість воїнів та платників податків, Хаммурапі намагався полегшити участь тих прошарків вільного населення, які перебували у тяжкому матеріальному стані. Зокрема, одна із статей законів обмежувала боргове рабство трьома роками роботи на кредитора, після чого позика, незалежно від суми, вважалася повністю погашеною. Якщо з причини стихійного лиха врожай боржника був знищений, то термін погашення позики та відсотків автоматично переносився на наступний рік. Деякі статті законів присвячені орендному праву. Плата за орендоване поле звичайно дорівнювала третині врожаю, а саду - двом третинам (для порівняння, в Афінах до реформи Солона безземельні фети працювали за шосту частку врожаю).
Тенденція до пом'якшення покарання спостерігається у двох випадках: вищий здійснив злочин щодо нижчого або раба, і у випадку, коли ушкодження заподіяне ненавмисно у бійці (ст. 206). У першому випадку доводиться говорити про класовий характер вавилонського права, у другому - про зачатки поняття суб'єктивної сторони злочину.
Судді забороняється скасовувати своє рішення під загрозою штрафу у 12-кратному розмірі від суми позову та зміщення зі своєї посади (ст. 5). Очевидно, це застереження мало запобігати хабарництву, а також безкінечному поновленню судового процесу і сутяжництву.
І останнє. Суддя не завжди міг виявити істину. В такому випадку вдавалися до ордалій - суду Божого. Так, ст. 2 передбачала, що звинувачення у сумнівному випадку «перевірялося» водою. Звинуваченого кидали у ріку. На відміну від варварської Європи, де невинний «мусив» іти на дно (вода - чиста субстанція і грішника не приймає), тут смерть звинуваченого підтверджувала його провину. Показово інше - юриспруденція, якщо це можна так назвати, народів, які перебувають на однаковому ступені розвитку, незалежно від того, що їх розділяють тисячі кілометрів і тисячі років, знаходить прийоми, в основі яких нерідко лежить один і той же принцип.
У другій половині XIII ст. до н. е. за царя Тукульті-Нінтурті І (1244-1208 pp. до н. є.) наймогутнішою державою Близького Сходу стала Ассирія. Ассирійський правитель захопив Вавилонію і призначив туди своїх намісників. Правові пам'ятки цього періоду (він нази-
:
: