су у ставленні до державної системи (у свою чергу, втілення загального, суспільного інтересу), і як уособлення цього загального інтересу у стосунках з окремим громадянином. Отже, справедливо буде сказати, цю мораль, дійсно, призначена для захисту прав, інтересів і навіть самого життя людини чи групи людей. Найгостріше це питання постає щодо керівника, бо він поєднує у своїй діяльності, як мінімум, дві мети. По-перше, це здійснення (реалізація) призначення установи чи підігриємства — заради задоволення якоїсь суспільної потреби. По-друге, це використання певного колективу для спільного виконання суспільних завдань. Тобто, ця діяльність включає стосунки із споживачем, клієнтом та з виконавцями, виробниками — у межах колективу. З погляду моралі необхідна рівновага цих цілей. Природно, це справедливо за звичайних умов, бо екстремальні ситуації вимагають самопожертви, досягнення мети ціною свого життя. Такі приклади не поодинокі не тільки для воєнного часу, а й мирного, у випадках, коли хтось чи щось загрожує здоров'ю, життю людей, їх правам. Тож виконання службових обов'язків може стати подвигом. Хоча відомі й такі ситуації, коли фраза: «Я тільки виконував свій обов'язок!» прикривала егоїстичні наміри, спробу зняти з себе відповідальність.
Років п'ятнадцять-двадцять тому в мистецтві інтенсивно розроблялася проблема, яку коротко можна визначити так: «Чи обов'язково керівникові, прекрасному фахівцеві, бути ще й хорошою людиною?» Мабуть, була така суспільна потреба — з'ясувати, якою ціною можна виконати виробничий план. Навіть термін особливий з'явився: «виробнича тематика». Історія розставила крапки над «і». Надумані назви зникли з афіш, книжкових полиць, ефіру. Але проблема залишилася, бо завжди існувала, тільки в інших аспектах: якою ціною досягти успіху або якими засобами досягти мети?
Звернімося до вічного. Ось військовий кореспондент повертається з оточення; коли був безпорадним, втратив документи, зустрічає свого колегу і вважає, що тепер настав кінець його поневірянням: співробітник добре його знає, допоможе повернутися до нормального, якщо можна вжити таке слово, стану (К. Сімонов. «Живі й мертві»). Але все виявлялося не таким простим, і редакційний автомобіль не став безпечним притулком. З'ясувалося, що колега везе матеріали для газети, і виконання цього завдання може зірватися, бо на контрольно-пропускному пункті його (з матеріалами) можуть затри-
мати на п'ять діб, якщо він не позбудеться свого підозрілого супутника. Отже дисциплінований і ревний у виконанні професійного обов'язку чи просто боягуз Люсін кидає на призво-ляще (може, й на смерть) свого товариша і колегу.
Для порівняння згадаймо видатну історичну особу, воїна за покликанням, який не один раз потрапляв у скрутні становища — князя Святослава. «Повість минулих літ» показує його перед загрозою смерті: «Уже нам діватися нікуди, і волею і неволею станемо супроти: так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має. Коли ж побіжимо, то сором нам. Тож не маємо втікати, а станемо кріп-ко, я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі». І сказали вої: «Де твоя голова поляже, там і наші положимо». Ми не випадково наводимо усю цю промову. Тут яскраво змальовано не тільки надзвичайно хоробру людину, а й талановитого керівника, який вміло використовує весь арсенал дієвих засобів впливу на своїх воїнів: тут немає й тіні сумніву в їх доблесті. Небезпека їх об'єднує, але найнебез-печніше за все — це сором. Святослав — воїн з воїнів, іде попереду, але й поважає їх, бо вони рівні йому, довіряє їм, покладається на їх власне рішення.
Сіслядність позиції керівника зумовлена тим, що він повинен бути не тільки фахівцем, розуміти проблеми галузі, а й мати спеціальні знання з теорії уігравління, розбиратися у психології поведінки людей в групі. Досить звернути увагу на недавній негативний вітчизняний досвід, коли керівник обирався на підставі просто його природних схильностей, а керівний талант обмежувався вмінням «тиснути», «вимагати», «гнати план» тощо. Одним з найулюбленіших типів для сатириків був такий собі універсальний Карабас Барабас, якого «перекидали» з сільського господарства на спорт, із спорту — на медицину чи культуру — бо ж у культурі все-рівно важко підрахувати вихід продукції. Але, як ми бачимо, ще з літописних часів відомо, що влада керівника дорівнює його авторитетові. Найважливіша складова авторитету — обізнаність, компетентність. Людина, що поважає себе й інших, не візьметься керувати справою, що занадто далека від її спеціальності, отримавши ж посаду, найголовнішим обов'язком вважає набуття інформації і про суть справи, і про можливості виконавців. Бо головна відповідальність, що лежить на керівникові — прийняття рішення і саме вчасне його прийняття, чітке визначення участі кожного у виконанні завдання. Практика
:
: