|
|
звичаєвого права, які втілювали у судову практику. Не випадково джерела називають Драконта фесмофетом (архонтом-суддею) на відміну від Солона, котрого називають законодавцем (номотетесом). Якщо це були звичаї, то їх пристосували до нових умов, аби захищати інтереси власників. їх запис, створення писаного права — це наслідок посилення ролі міських торговельно-промислових кіл, які були в цьому зацікавлені, бо писане право обмежувало сваволю евпатридів, родової знаті, що монополізувала владу й судочинство.
Закони Драконта до нас не дійшли, хіба що окремі їх фрагменти. Як зазначає Плутарх, вони славились своєю суворістю. Не тільки святотатцям і вбивцям, а майже всім іншим злочинцям загрожувала смертна кара, наприклад, за крадіжку овочів, плодів, предметів вжитку, навіть за лінощі та небажання працювати. Недарма деякі грецькі історики й оратори зазначали, що Драконт писав свої закони не чорнилом, а кров'ю. Поряд зі смертною карою закони передбачали й тілесні покарання, штрафи, безчестя та ін. Було встановлено різницю між навмисним і випадковим убивством. Якщо трапилось випадкове вбивство, то винний міг уникнути покарання — він міг піти у вигнання або відкупитись у рідних убитого. Для розгляду таких справ Драконт створив колегію ефетів, а справи про навмисне убивство розглядали в ареопазі.
З V ст. до н.е. основним джерелом права в Афінах стали закони. їх приймали тільки Народні збори і вони містили загальні, обов'язкові для всіх правила поведінки, діяльності. Від законів відрізняли псефіз-. ми, що стосувалися конкретних осіб, справ, предметів. Тексти багатьох законів дійшли до наших днів (на металах, камені, у викладенні пізніших істориків).
Як же в Афінах регулювалися правовідносини людей? Як виглядали основні галузі та інститути права?
Нагадаємо, що повністю правоздатними та дієздатними були лише повнолітні громадяни чоловічої статі, вільні, не обмежені в громадянських правах. До 18-річного віку громадянин не був дієздатним і перебував під опікою так званого киріоса, тобто опікуна в широкому розумінні цього слова: батька чи опікуна в правовому, буквальному розумінні. Щоправда, проти малолітнього чи неповнолітнього (до 18 р.) можна було внести скаргу, але у суді його представляв киріос.
Жінка завжди перебувала під опікою киріоса. Спочатку це був батько, якщо не було батька — то повнолітній брат або його опікун, після одруження — чоловік. Вдову опікував її повнолітній син. А втім, у Афінах жінка мала деяку обмежену дієздатність. Вона, зокрема, могла самостійно укладати угоди, якщо вартість предмета угоди не перевищувала рівновартості одного медимна зерна. Коли ж вартість предме-
|
та угоди була більшою, то вимагали згоди опікуна. Дочка, яка через відсутність братів спадкувала після смерті батька майно, не ставала його власницею; власником такого майна був тільки її син.
Обмеженою була право-і дієздатність метеків. ^
Право власності. Спочатку приватна власність у Афінах була мало розвинена, оскільки зберігалася общинна, колективна власність. Проте у У-ІУ ст. до н.е. вона набула вже значного розвитку. Але і тоді ще не склалася уява про абсолютні права приватного власника, подібні до римських. Не виникло навіть таких термінів, які б означали ці права чи поняття власності взагалі. Термін ошіа означав майно, сукупність речей, благ, якими володів власник, але не право власності. Приватну власність розглядали як сукупність майна і благ, наданих державою. Недаремно кожен архонт, обійнявши посаду, оголошував, що зберігає за кожним громадянином те майно, яке йому належить. А земельні володіння називалися кіегоз — жереб, що відображало колишні общинні порядки, коли землю надавали за жеребом. До того ж приватні власники, здебільшого багаті, були обкладені на користь держави, суспільства значними повинностями (літургіями, хорегіями та ін.), що означало, без сумніву, обмеження права приватної власності в інтересах усього суспільства. Це засвідчують часті експропріації державою у випадку надзвичайних обставин у громадян майна чи його частини. *
Не знало грецьке право також розмежування понять і суті власності та володіння. Зате відомий поділ на різні види речей, зокрема, на рухомі й нерухомі. На рухомі речі індивідуальна власність з'явилася значно раніше. Власником рухомих речей міг бути як афінський громадянин, так і чужоземець. Власником нерухомих — тільки афінський громадянин, а чужоземець — лише після одержання спеціального дозволу. В Афінах громадянин міг набути нерухомість без будь-яких обмежень у межах свого дему (землі, будівлі). Якщо ж набута власність знаходилась в іншому демі, то сплачували певний податок адміністрації цього дему. Набути власність можна було первинним або похідним способами. Первинний — це коли річ раніше не була чиєюсь власністю. Похідний — коли річ раніше вже перебувала у чиїйсь власності. Похідні способи — це купівля, обмін, дарування тощо. При похідних способах обидві сторони діяли на підставі публічної угоди: наявність свідків або укладання угоди в присутності відповідного урядовця, публічне оголошення або реєстрація факту набуття речі у спеціальних реєстрах.
Право власності охоронялось декількома позовами. Один з них — це позов власника майна до володільця (скажімо, орендатора) про сплату домовленої ціни за оренду чи стягнення прибутків за користування
|
|
:
: