|
|
III. Договір поклажі. Не зважаючи на свою простоту, договір поклажі (збереження) був найпоширенішим у Римі, детально розроблений римськими юристами та відшліфований преторською та судовою практикою.
Поклажа (depositum) - це договір, згідно з яким одна особа (depodentum -поклажедавець) передає іншій (depositarius - поклаженаймачеві) на безоплатне збереження якусь рухому річ з правом повернення за першою вимогою. Договір поклажі характеризується такими головними ознаками:
1. Поклажа - контракт реальний. Зобов'язання з цього договору виникали лише з передачею речі. Однієї згоди певної особи прийняти на збереження річ іншої особи було недостатньо для встановлення зобов'язання з договору поклажі.
2. Предметом договору поклажі здебільшого були індивідуально визначені речі, хоч у римському праві допускали й. договір збереження речей, визначених родовими ознаками. Якщо ці речі передавали в спеціальній упаковці і тим самим їм була надана певна індивідуалізація, то тоді ніякої своєрідності не виявлялося. Але якщо речі, визначені родовими ознаками, передавалися на збереження без будь-якого їх відособлення і змішувалися з однорідними речами депозитарія, то такі речі ставали його власністю. Це часто траплялося у випадку збереження, наприклад, зерна, плодів, рослинного масла. Депозитарій, отже, був зобов'язаний повернути не ті самі речі, які прийняв на збереження, а тільки таку ж їх кількість і такого ж роду. Цей різновид поклажі мав назву depositum irregulare, тобто поклажа не за правилами, а особлива, виняткова. Римляни не визнавали, що вона відповідає характеру даного договору. Така поклажа на перший погляд наближається до договору позики: однаковий предмет договору - речі родово визначені; речі переходять у власність поклажеприймача; ризик випадкової загибелі покладається на депозитарія; обов'язок повернути не ті самі речі, а таку ж кількість, міру і такого ж роду.
Незважаючи на подібність договорів поклажі і позики, між ними є суттєва різниця. Мета договору позики полягає в тому, щоб задовольнити господарську потребу позикоодержувача. У випадку іррегулярної поклажі госпбдарське призначення й мета договору цілком протилежні: послугу робить особа, яка приймає родово визначену річ на збереження.
3. На збереження можна було віддати як свою, так і чужу річ (наприклад, річ, яка знаходилася в користуванні депонента).
4. З реальності збереження випливає, що річ передавалася депонентом депозитарію не в користування, а тільки в держання. Користування одержаним на збереження майном кваліфікувалася як крадіжка з усіма випливаючими з цього правовими наслідками.
5. Договір поклажі т це безоплатний контракт, інакше була б не поклажа, а найм. Цей договір не встановлював рівноцінних, еквівалентних прав та обо-
|
в'язків для сторін, однак він не був і таким послідовно одностороннім, як до-, говір позики, з якого позов одержувала лише одна сторона - позикодавець.
Безоплатний характер договору поклажі дещо послаблював вимоги, які пред'являлися до депозитарія. По суті, він ніс відповідальність за збереження речі лише тоді, коли допустив навмисну вину або грубу необережність. Проте, як справедливо зазначає Гай, вибираючи серед своїх знайомих депозитарія, депоненти й самі повинні враховувати, з ким мають справу: з дбайливою, правдивою особою чи з вітрогоном. Це означало, що депозитарій, хоч і не мав ніякої вигоди з договору, однак не міг обмежуватися елементарними заходами щодо збереження чужої речі і повинен був поводитися з нею так само турботливо, як зі своєю власною. З цього випливало, що він відповідав не тільки за навмисну і грубу необреженість, але й за менш турботливе збереження чужої речі, ніж своєї. Виняток з цього загального правила допускався в таких двох'випадках: 1) якщо депозитарій сам зголошувався зберегти чиюсь річ, і тоді, коли вона псувалася або втрачалася, він відповідав так, як відповідають по костудні, яка вимагала підвищеної турботи і відповідно суворішої відповідальності за необережність і недбайливість; 2) коли річ передавали на збереження в екстремальних обставинах, наприклад під час пожежі або іншого стихійного лиха власник опиняється перед необхідністю для збереження свого майна якомога швидше вручити його будь-якому, хто виявиться поруч, не маючи змоги 'вибрати і перевірити добросовісність депозитарія. За таких обставин депозитарій відповідав за будь-яку вину, а у випадку загибелі чи пошкодження речі зобов'язувався компенсувати її вартість у подвійному розмірі.
Отже, на депозитарія покладався обов'язок зберегти віддану йому річ протягом певного строку, після чого повернути її депоненту. Це головний обов'язок депозитарія, що випливає з договору поклажі. Крім того, він зобов'язаний повернути доходи від неї, якщо за час її зберігання вони були одержані.
Головна вимога депонента за договором поклажі - це повернення речі. Якщо депозитарій ухилявся від повернення майна, депоненту давався прямий позов (actio depositi directa), а депозитарій, крім того, піддавався безчестю -інфамії. Однак, якщо збереження речі потребувало певних витрат або завдавало якоїсь шкоди депозитарію, він мав право стягнути їх з депонента. Проте він не мав прямого позову - йому давався так званий зворотний позов із збереження (actio depositi contraria).
Відомі й особливі види поклажі, зокрема секвестр. Найпоширенішим видом секвестру була передача на збереження речі, з приводу якої виник спір, третій особі з тим, щоб після розв'язання спору передати її визнаному судом власнику.
Крім охарактеризованих вище самостійних реальних договорів були й такі реальні контракти, які виконували додаткову роль стосовно інших договір-
|
|
:
: