|
|
кредитора, міг вимагати повернення йому розписки, яку він дав під час обіцянки надати позику. З цією метою боржнику давався так званий кондикційний позов про стягнення з відповідача безпідставного збагачення або збагачення за рахунок боржника. В законодавстві Юстиніана існувало правило, що боржник, який дав розписку і не одержав грошей, повинен був протягом двох років пред'явити позов про повернення розписки. Непред'явлення в цей строк позову робило розписку незаперечним фактом, який зобов'язував боржника до сплати.
Однак використання боржником усіх захисних.засобів було малоефективним. Довести факт неодержання грошей, якщо розписка була на руках у кредитора, було майже неможливо. Тому вже в III ст. н.е. боржник був поставлений в більш сприятливі умови. Тепер обов'язок доводити передачу грошей було покладено на кредитора. Причини такого різкого повороту в політиці рабовласницької держави пояснюються не тільки тим, що свавілля кредиторів досягло великих масштабів, а це приводило до загострення соціальних протиріч, але й тим, що в результаті розорювалася основна маса платників державних податків, від чого страждала державна казна.
II. Позичка (commodatum) - це договір про надання речей у безоплатне користування. Такий початковий смисл слова позички. У сучасних умовах він вважається різновидом позики, кредиту. Більш докладно договір позички можна визначити як реальний контракт, за яким одна сторона (позичкодавець) Хцає іншій стороні (позичкоодержувачу) якусь індивідуально визначену річ у . тимчасове і безоплатне користування, зобов'язуючи позичкоодержувача по-вернути цю ж саму річ позичкодавцю в повній цілості. >
Як бачимо; договір позички теж був реальним контрактом, тобто зобов'язання за цим договором виникало лише тоді, коли відбувалася передача речі , хпозичкоодержувачу. Об'єктом позички могла бути тільки індивідуально виз-- „^начена річ - цією ознакою позичка відрнізняється від позики. А оскільки річ, Гхщержана в позичку підлягала поверненню, то такими могли бути лише індивідуально визначені речі, тобто такі, які не підлягають заміненню і разом з тим ^Ліе споживаються. Ці речі зберігають свою цінність, незважаючи на їх використання.
к. Надання речі в користування повинно бути безоплатним, в іншому випадку договір буде не позичкою, а наймом. н За своєю природою позичка належить до договорів двосторонніх, хоч і
зк*нерівносторонніх. З цього приводу юрист Гай висловлює своє міркування: по-д^ичкодавець укладає договір позички не в силу господарської потреби, а з п^ооброї волі, і тому він сам визначає її форму й межі. Як тільки позичкодавець Со Ьередав іншій особі в користування свою річ у безоплатне користування, він \жм себе обмежив у правах: йому вже не належить право за власним розсудом
|
припинити договірні відносини, вимагати повернення речі до встановленого у договорі строку.
Оскільки договір позички є двостороннім, то виникають права і обов'язки для обох сторін, хоч і нерівнозначні. Зрозуміло, що головні обов'язки покладають на позичкоодержувача, який зобов'язаний берегти дану йому в користування річ, застосовувати відповідно до її господарського призначення згідно з вказівками у договорі. У зазначений у договорі термін він повинен повернути річ позичкодавцю, оскільки вона надавалась йому у тимчасове користування.
Отже, з договору позички вигоду мав лише позичкоодержувач. Саме цю обставину брали до уваги у римському праві, коли вирішували питання про межі відповідальності позичкоодержувача за збереження речі. Оскільки договір укладався в його користь, на нього покладалася відповідальність за будь-яку вину, тобто не тільки за навмисне заподіяння шкоди позичкодавцю і не тільки за грубу, але й за легку необережність. Позичкоодержувач повинен був виявити найліпші якості турботливого господаря, користуючись річчю, з тим, щоб зберегти її і повернути позичкодавцеві в такому стані, в якому він її узяв. Тільки такий турботливий позичкоодержувач не ніс відповідальності за шкоду, яка виникала для позичкодавця внаслідок простої випадковості. Ризик випадкової загибелі речі лягав на позичкодавця, оскільки він залишався її
власником.
У яких випадках виникали зобов'язання з боку позичкодавця? Якщо позичкодавець передав річ у доброму стані і позичкоодержувач не поніс ніяких витрат, пов'язаних з "нею, то зобов'язання у позичкодавця не виникало. Проте, якщо передана у позичку річ була несправна і завдала позичкоодержувачу збитків, то позичкодавець змушений повернути ці збитки. Наприклад, позичкодавець дав у позичку зіпсовану бочку або позичив коня, хворого на інфекційну хворобу, в результаті захворів і загинув кінь позичкоодержувача. В подібних випадках позичкоодержувач мав право вимагати повернення збитків з позичкодавця.
Вступаючи у договірні відносини без особистої вигоди за принципами римського права позичкодавець не зобов'язаний надто піклуватися про інтереси позичкоодержувача. Однак, якщо він допускав навмисну вину або грубу необережність, то був зобов'язаний нести відповідальність перед позичкоо-держувачем. Так само, якщо необачно несправна річ, передана у позичку, вимагала від позичкоодержувача витрат, позичкодавець зобов'язаний такі витрати повернути (наприклад, витрати на лікування раба, переданого у позичку).
Різновидом договору позички був так званий прекарій, з яким ми ознайомилися, розглядаючи питання про володіння.
|
|
:
: