На головну : Отримати Premium-доступ : Завантаження книжок у форматі PDF
Основи римського приватного Права: Навчальний посібник
  <<  Попередня сторінка | Показати зміст | Наступна сторінка  >>
Перейти на сторінку №

Реклама
 



Сторінки 120 - 121
 
лад, володіння або користуванння) могло не бути, а в деяких випадках вони . обмежувались.
Обмеження виникали разом з появою самої власності або з'явилися зго­дом у зв'язку з особливим юридичним актом. Підставами виникнення обмежень права власності були закон і правочин.
І. Закон (lex). На підставі закону обмеження права власності виникали вод­ночас з появою самої власності з міркувань суспільного інтересу або в інтересах сусідів за так званим сусідським правом.
1. Обмеження права власності з міркувань суспільного інтересу: а) влас­ник ділянки, розташованої на березі ріки громадського користування, зобов'язаний дати можливість користуватися прибережною смугою; б) влас­ник ділянки, що знаходиться біля дороги громадського користування, на випадок руйнування дороги зобов'язаний надати для користуваня частину своєї землі; в) власник ділянки повинен допустити розкопки на своїй ділянці, однак за завдані збитки він мав право на винагороду в розмірі однієї десятої частини прибутку.
2. Обмеження права власності в інтересах сусідів: а) власник нижчерозта-шованої ділянки повинен терпіти стік води з вищої ділянки; б) власник не міг споруджувати на своїй ділянці будівлю, яка перешкоджала б припливу повітря до ділянки сусіда; в) власник не мав права забороняти сусіду збирати плоди, які падали з дерева на сусідську ділянку.
Названі випадки, звичайно, не є вичерпними.
II. Правочини. Іноді обмеження права власності виникали не разом з ви­никненням самої власності, а внаслідок особливого юридичного акту. Ці обмеження полягали в тому, що низка правомочностей власника надавалася невласнику шляхом правочину: невласнику надавалися речові права на чужу річ. У римському праві існувало чотири таких права: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право.
До числа обмежень права власності відносяться заборони відчуження. Ці
обмеження полягали в тому, що власник був позбавлений права відчужувати свою річ. Такі заборони встановлювалися по-різному: законом, рішенням суду, заповітом та договором.
За законом заборонялося відчужування приданого (dos), дошлюбного да­рунка (donatio).
Право відчужування могло бути заборонено рішенням суду в інтересах по­зивача, наприклад заборона на нерухоме майно відповідача.
Особливий вид обмеження права власності становить спільна власність, яка виникає на підставі договору або заповіту. Враховуючи те, що річ у ціло­му і у всіх своїх частинах належить усім власникам разом, то з цього випливає незапречне правило: розпоряджатися, володіти і користуватися річчю можна
за згодою всіх власників, при цьому кожний користується однаковим голо­сом, незалежно від того, яка частина права йому належить. Незгода одного припиняє розпорядження іншого. У такому випадку право кожного обмежуєть­ся правом інших. Відбувається взаємне обмеження.
Але кожний з власників на свій розсуд може розпоряджатися своєю част­кою права спільної власності. Однак переважне право на набуття відчужуваної одним з власників своєї частки прав у спільній власності належить іншим співвласникам і тільки в разі їх відмови власник-відчужувач мав право прода­ти свою частку третій особі. Кожний із співвласників мав право вимагати поділу спільної власності в будь-який час і інші співласники не могли йому в цьому відмовити, якщо такий поділ не шкодив самій речі.
§4. Види права власності
Історично в основі власності лежить володіння будь-яким предметом, за­хоплення цього предмета. Сама основа приватної власності, володіння - є факт, при цьому непояснювальний факт, а не право. Лише завдяки юридичним виз­наченням, які суспільство дає фактичному володінню, воно набуває значення правового володіння, приватної власності.
Власність у Стародавньому Римі могла належати тільки римському наро­ду, а згодом - окремим римським громадянам. Звідси і назва власності -dominium ex jure Quiritum - квіритська власність. Ця власність базувалася на нормах цивільного права (jus civile) і характеризувалась обов'язковим поєднан­ням у ній таких специфічних ознак: а) її суб'єктами могли бути тільки римські громадяни (винятком з цього правиЛа були лише латини, наділені jus commercii, тобто ті, які визнавали себе повноправними особами в галузі майнових відно­син; б) її матеріальним об'єктом були речі, які підлягали складній процедурі передачі - манципації.
Слід зазначити, що квіритська власність мала замкнутий характер, і поки Римська держава була невеликою, вона відповідала її внутрішнім потребам. Але з перетворенням Римської держави у світову квіритська власність стала гальмом розвитку цивільного обороту. Усе це зумовило пом'якшення форма­лізму квіритської власності і виникнення більш гнучких форм власності.
Преторська (бонітарна власність). Як відомо, цивільне право для передачі права квіритської власності на res mancipi вимагало формальних актів mancipatio і injure cesio. Одндк на практиці дуже часто, особливо з розвитком ремесла і торгівлі, зокрема міжнародної, відчуження res mancipi відбувалося без будь-яких формальностей. За старим цивільним правом, право власності в такому випадку не переходило до покупця. Продавець залишався квіритсь-ким власником, а покупець ставав тільки володільцем речі. Якщо продавець був недобросовісним, то ніщо не перешкоджало йому повернути собі продану
120
121

Реклама
 

тИЦ и PR