знаходимо згадку про право власності, що позначалося терміном dominium, до якого додавали jure Quiritum - власність за правом квіритів. Цей додаток означав, що право власності (головно на землю) первинно належало римському народу, а згодом у вигляді права приватної власності - римським громадянам,- квіритам. Право квіритської власності було недоступне для пе-регринів і не поширювалося на провінційні землі.
Інституції Юстиніана визначають право власності як повну владу особи над річчю. Однак головна властивість права власності, безумовно, - це поєднання необмеженого панування особи над річчю з правом розпоряджатися нею, правом визначати її долю (продати, обміняти, віддати в заставу, знищити тощо). Право власності не' допускає втручання сторонніх осіб у сферу панування приватного власника. Саме тому право власності визначалося як пряме і безпосереднє, виняткове й абсолютне панування особи над тілесною річчю. Однак сутність поняття власності полягає не в самому терміні.
У розвитку римського права особливе значення мало право власності на землю. У період первіснообщинного ладу земля перебувала у власності племені, роду, сім'ї. Згодом на землю встановлюється право власності держави. Право окремого індивіда на державну власність обмежується простим володінням.
Відомо, що Рим шляхом постійних загарбницьких воєн здобув чимало земель і рабів. Завойовані території вважалися державною землею - ager publicus. Прагнучи одержати частину цих земель, плебеї, які перебували у важкому матеріальному становищі, вступають у тривалу боротьбу за землю, яка затягнулася на декілька століть і стала важливим фактором історії Риму в період республіки. Уся' історія Риму III - І ст. до н.е. характеризується саме боротьбою за землю між плебеями і патриціями, яким належала уся повнота влади. Родова аристократія Риму всіляко боролася проти рівноправності плебеїв щодо прав на землю і все ж таки змушена була піти на деякі поступки. Із завойованих земель плебеям виділяли невеликі ділянки - в 2 югери (близько 2 га) кожному домовладиці, і лише згодом їм надавали ділянки розміром у 7 югерів. Наділення власністю uger publicus було винятковим привілеєм плебеїв.
Найбільша частина ager publicus перебувала в руках патриціїв, які зберігали за собою право користування землею. Природно, що патриціанській верхівці дісталися найбільші наділи землі, що сприяло утворенню великих помість, які оброблялися працею рабів. Поступово частина ager publicus, передана верхівці римського суспільства, починає втрачати характер державної власності і стає приватною власністю.
Плебеї не могли задовольнитися тими невеличкими наділами, які їм надавалися, і продовжували боротьбу за розширення прав на землю. Держава надавала плебеям приватну власність, проте позбавляла їх державної власності.
:
: