вона могла залишатися у позивача, відповідача, або третьої особи. Той, хто зберігав річ, зобов'язаний був гарантувати, що сама річ і всі прибутки від неї будуть повернуті тому, кому її присудять.
Після вирішення цього питання наставав найурочистіший момент -litiscontestatio - сторони зверталися до запрошених свідків з урочистим зверненням: "будьте свідками всього, що тут відбулося". Моментом litiscontestatio закінчувалась перша стадія розгляду справи, яка відбувалася перед магістратом.
Як бачимо, на цій стадії суть справи не розглядається і рішення не виноситься. Для цього справа повинна перейти на другу стадію - Judicium.
Після litiscontestatio сторони вибирають самі собі суддю з приватних осіб, який розглядає спір і виносить рішення вже без участі державної влади. Для розгляду справи на цій стадії не існує вже ані формальностей, ані обрядів. Заяви сторін, наведені докази та все інше здійснюється просто і вільно.
Отже, ми навели приклад порядку розгляду справи, коли предметом спору була певна річ. Якщо ж спір йшов про якесь зобов'язання (наприклад, борг), то відомостей про повний ритуал для такого випадку ми не маємо. Вірогідно, що позивач, приміром, починав з твердження про те, нібито відповідач повинен сплатити йому 100 асів. Якщо відповідач заперечував, то процес відбувався в такому ж порядку, як описано вище.
Друга форма легісакційного процесу - накладання руки на боржника. Ця форма застосовувалася лише за позовами, які випливали із зобов'язань. Порядок процесуальної діяльності при цьому полягав ось у чому. Позивач приводив до суду (магістрату) відповідача і тут проголошував відповідну формулу, накладаючи одночасно руку на боржника. Якщо відповідач зразу не сплачував боргу, то позивач відводив його до себе і міг закувати в окови. Протягом 60 днів позивач тримав боржника у себе вдома, а під час трьох ринкових днів виводив на ринок, оголошуючи суму його боргу з тим, щоб хтось його викупив. Після закінчення цього терміну позивач мав право вбити боржника або продати в рабство.
Боржник, який вже був засуджений до сплати боргу або визнав свій борг перед магістратом, не мав права оспорювати борг - це міг зробити хтось інший, зокрема особа, яка фактично ручалася за боржника. Проте ця особа ризикувала тим, що у випадку несплати боржником свого боргу поручитель підлягав подвійній відповідальності майном. Якщо такої особи не знаходили, то боржник, як уже зазначалося, потрапляв у власність кредитора.
Це правило відображало ту стародавню епоху зобов'язальних відносин, коли зобов'язання давало кредитору право на саму особу боржника, і стягнення по боргах легко переходило в помсту за несплату.
Легісакційний процес міг здійснюватися ще і в таких формах, коли речі бралися в заставу; коли сторони зверталися до претора з проханням призна-
:
: