На головну : Отримати Premium-доступ : Завантаження книжок у форматі PDF
Основи римського приватного Права: Навчальний посібник
  <<  Попередня сторінка | Показати зміст | Наступна сторінка  >>
Перейти на сторінку №

Реклама
 



Сторінки 74 - 75
 
Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконен­ня з'являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для 1 і b є г і n a t u rales- так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:
1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон - особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала по­датки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);
2)  за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом ро­дичів у законний шлюб (Після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше;
3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.
Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) - a d о р t і о.
Arrogatio. В стародавні часи здійснювалося в народних зборах по куріях за участю жерців у присутності як усиновителя, так і усиновлюваного. Після встановлення обставин усиновлення, засвідчення згоди обох зацікавле­них сторін, з'ясування різниці у віці між усиновителем і усиновлюваним (щоб усиновлення відповідало природі, різниця у віці мала бути не менш ніж 18 років) жрець зачитував народним зборам заяву про усиновлення.
Отже, усиновляти і бути усиновленим в такій формі могли лише ті особи, які мали право брати участь у народних зборах. А тому жінка не могла уси­новляти і бути удочереною. Не можна було усиновляти і неповнолітніх.
Але з бігом часу і падінням ролі куріатних зборів відпала потреба в санкц­іонуванні усиновлення народними зборами. Разом з тим в імператорський період була скасована заборона усиновлення неповнолітніх, а саме усинов­лення офорлялось імператорським рескриптом.
A d о р t і о. За цією формою усиновлення батько усиновленого ніби прода­вав його за допомогою m a n с і р a t і о якій-небудь посторонній довіреній особі. Якщо такий продаж відбувався, вдруге і втретє, то в процес вступає усиновитель, який для форми пред'являє віндикаційний позов проти довіреної особи, котра не заперечує проти позову, внаслідок чого претор передавав уси­новлюваного усиновителю. A d о р t і о , на відміну від arrogatio - це приватно-правовий акт, а тому для цієї форми не було обмежень для усинов­лення неповнолітніх і жінок. Навпаки, для дочок і внуків достатньо було одноразової mancipatio.
Залишком старого патріархального характеру влади батька навіть у най­пізнішому римському праві є її пожиттєвість. Ні досягнення сином повноліття, ні заснування своєї сім'ї, дому, господарства не припиняло батьківської вла­ди. Лише з набуттям певного звання, наприклад, консула, єпископа, син її позбавляється.
Проте влада батька як право одностороннє може бути припинена штуч­ним шляхом - звільнення сина самим батьком, що має назву emancipatio. Форма emancipatio теж здійснювалася за допомогою триразового прода­жу сина, в результаті чого він здобував волю і ставав persona sui juris, набував господарської самостійності, однак втрачав усі спадкові права стосовно своєї сім'ї. Це обмеження мало місце в часи існування агнатичної сім'ї і було ануль­овано в імператорський період.
Імператор Анастасій встановив можливість emancipatio за допомо­гою імператорського рескрипту, а Юстиніан приписав взагалі, що для етап с і р a t і о досить заяви, зробленої перед судом.
§6. Опіка і піклування
У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душев­но хворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо такі особи перебували під чиєюсь сімей­ною владою, то питання про захист їх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті служив інститут опіки (tutela) і піклування (сига).
Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були сильні родові зв'язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини. Але оскільки в той час спадкування виз­началося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат - так званий законний опікун. Однак уже Закони XII таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх ма­лолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це буде опікун за заповітом.
У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю на­родних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з'являється третій - опікун за призначенням.
Водночас посилюється контроль держави за діяльністю опікунів. Опі­кунські справи розростаються настільки, що стають спеціальною компетенцією
->4
75

Реклама
 

тИЦ и PR