|
|
Повна втрата правоздатності - capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала свободу. Наприклад, римський громадянин потрапив у полон чи проданий в рабство за борг. Проте в період республіки подібні випадки відпали. З часом натомість з'являються інші причини втрати свободи - з тих чи інших причин громадянин Риму ставав рабом всередині держави. Наприклад, дехто дозволив себе продати як раба; жінка, яка вступала у зв'язок з рабом, незважаючи на перестороги.
Загальним юридичним результатом capitis dominutio maxima була повна втрата прав як особистих, так і майнових. Майно особи, яка повністю втратила правоздатність, переходило у власність держави або до певних приватних осіб, зокрема: до кредитора, який продав боржника, до господаря раба, з яким жінка вступала в зв'язок.
Середня втрата правоздатності - capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачала право римського громадянина. Наприклад, римський громадянин стає перегрином або латином з метою одержання землі на периферії. В імператорський період громадянство втрачалося у випадку заслання. Особа, піддана capitis dominutio media, втрачала свої цивільні права, але зберігала відносини jus gentium.
Мінімальна втрата правоздатності - capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стану особи, що траплялося в таких випадках: а) особа власних прав перетворювалась в особу чужих Прав; б) сімейно самостійна особа всиновлювалась іншою особою; в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружується та ін. Результатом capitis dominutio minima - це повний розрив попередніх сімейних зв'язків з усіма правами, які з них випливали (спадкування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов'язані з правоздатністю особи в Римській державі.
Отже, юридичне становище людини як суб'єкта права внаслідок певних обставин може змінюватися і таким чином стати предметом спору. Оскільки цей спір мав значення для публічних справ, він вирішувався відповідною владою в порядку адміністративного розгляду: якщо, наприклад, дехто хотів виставити свою кандидатуру в магістрати, а хтось заявить про те, що канидат - libertinus (вільновідпущеник), то з'ясувати істину було справою магістрата, який керував виборами. Однак, якщо спір про status мав значення для тих чи інших цивільних правовідносин, він підлягав компетенції суду.
Якщо спір про статус громадянства як самостійний спір підлягав вирішенню магістратом у порядку адміністративного розгляду, то ж в цивільному суді він міг виникнути як інцидент у процесі вирішення питання, чи мали місце ті чи інші цивільні відносини.
Спір про сімейний стан можливий лише в тому випадку, коли хтось претендував на роль домовладики, а тим часом інша особа також цього домагалась. Спори такого роду траплялися, однак, зрідка.
46
|
Наявність правоздатності - тільки одна сторона правосуб'єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність - це лише наявність прав, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.
Римське право не знало категорії дієздатності, проте в Римі за кожним громадянином визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідками, які становлять зміст поняття дієздатності.
Дієздатність завжди і скрізь визначалась віком людини, оскільки розуміння смислу вчинених дій і здатність володіти собою та зважено приймати рішення залежало головно від віку. За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи.
До першої групи відносили дітей віком до 7 років, які були повністю недієздатними.
Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. У випадку здійснення правочину, спрямованого на припинення прав або встановлення якоїсь повинності, необхідний був дозвіл опікуна, який давав його в момент вчинення правочину. В іншому випадку такий пра-вочин зобов'язував неповнолітнього лише у випадку і в межах збагачення, одержаного за цим правочином.
До третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.
У зв'язку з розвитком виробництва і цивільного обороту залучення до ділового життя недосвідчених, а іноді й необачних людей, які не досягли 25 років, підривало стійкість цивільно-правових відносин. Тому, починаючи з II ст. особам, які не досягли 25 років, почали призначати кураторів, що обмежувало їх дієздатність. Тепер вони могли здійснювати важливі правочини тільки з (згоди) дозволу куратора. Разом з тим за ними зберігалося право самостійно розпоряджатися майном на випадок смерті, а також вступати в шлюб. Досягнувши 25 років, такі особи позбавлялися будь-яких обмежень дієздатності.
На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легі-сакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули, тощо. Душевно хворі та недорозвинуті на час хвороби визнавалися повністю недієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники - особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклувальників, які були зобов'язані піклуватися про їхній майновий стан. Після
|
|
:
: