|
|
цілком співпадають з ознаками реальних фактів, встановлених у справі. Такий висновок буде свідчити про те, що знайдено саме ту норму, яка розрахована на встановлені факти, а факти було встановлено саме такі, які передбачені даною нормою права. Друга стадія правозастосування включає такі дії,, котрі мають на меті визначити, конкретизувати певні юридичні (формальні) властивості знайденої юридичної норми. Для цього, зокрема:
- пересвідчуються у правильності тексту юридичної норми, вдаючись саме до офіційного джерела її опублікування;
- переконуються у тому, що юридична норма є чинною (вдаючись до останнього нормативно-правового акта, опублікованого в офіційному виданні);
- визначають, чи поширюється її чинність на тих осіб, на той простір (територію) і на той час, що ними характеризуються встановлені факти, (керуючись принципами і правилами щодо суб'єктної, просторової і часової (темпоральної) дії правових норм);
- у випадку, коли факти одночасно, але неоднозначно, суперечливо регламентуються правовими нормами, встановленими різними органами держави, необхідно визначити, «виміряти» юридичну силу кожного з відповідних нормативних актів з тим, щоб застосувати саме ту норму, яку вміщено в акті відносно більшої сили.
Отже, і на цій стадії правозастосування відбувається своєр_ідн_е пізнання, предметом якого_£-Юря— пглтта] ртіщг"гивр'Л'і ттпршр*, ттдп підлягає застосуванню.
Т4>етя стадія правозастосування. Оскільки неможливо правильно застбсуВнттПїорму права, не з'ясувавши точний зміст кожного її структурного елемента, всіх слів і речень, з яких вона складається, дана стадія є завжди обов'язковою: кожен, хто застосовуватиме ту чи іншу норму, неодмінно мусить витлумачити її «для себе».
Правоз'ясувальний процес (його види, способи, форми) — досить складна інтелектуальна діяльність, тому вивчення її передбачено в окремій (наступній) темі.
Четверта стадія застосування правової норми є,
138
|
можнасказати. резолютивною, підсумковою: вона спирається на результати попередніх стадій, неначе резюмує їх. Змістом цієї стадії є прийняття пра-возастосовуючим суб'єктом рішення про взаємні юридичні права і обов'язки (тобто про підтвердження, встановлення, зміну або припинення цих. прав, обов'язків) тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права.
З погляду формальної логіки таке рішення конструюється, формулюється за правилами силогістичного мислення: роль великої посилки у цьому силогізмі (умовиводі) виконує застосовувана норма, малої посилки — встановлені у справі юридично значущі факти, а умовиводом, висновком якраз і буде правозастосовне рішення.
З державно-регулятивної точки зору згадане рішення є владним правилом поведінки індивідуального характеру, скерованим до персонально визначених суб'єктів і розрахованим на конкретну, одиничну життєву ситуацію (яка, проте, може тривати значний, або невизначений у часі період).
Для того, аби дане рішення могло бути сприйняте відповідними адресатами, воно має бути певним чином об'єктивоване, тобто виражене назовні. Це завдання розв'язується на останній, «оформлю-вальній» стадії правозастосовного процесу (яку, однак, не завжди легко відокремити від попередньої). П'ята стадія правозастосування включає дії щодо «матеріалізації», зовнішньої фіксації індивідуального правила пове^дішШ7'~^об¥е—щ^до-'ВТІленняГ ^&Тіраау г^гого в праж>з"астосовному2акті^Це'"1іоформ-лення» буває відносно нескладним, якщо досить скористатись усною або ж конклюдентною формами (хоча й у цих випадках можуть існувати певні формально-процедурні вимоги, наприклад, форма усних наказів військовослужбовців, форма жестів міліціонера, який «вручну» регулює вуличний рух). Проте, коли йдеться про письмову форму право-застосовного рішення, яка є якраз найбільш поширеною у професійній юридичній роботі, на стадії, що розглядається, слід дотримуватись певних вимог щодо його документування. Письмовий право-
139
|
|
:
: