го рішення на основі таких знань про юридично значущі факти, передбачені гіпотезою застосованої норми, які (знання) є об'єктивно істинними, правильними, вірогідними;
доцільність — якщо застосована норма дає можливість обрати (в її межах) один з кількох варіантів поведінки, то у правозастосовному рішенні має бути закріплений саме такий з них, котрий дасть можливість найкращим, найефективнішим, оптимальним способом досягти мети закону.
Основні стадії застосування правових норм:
- встановлення юридично значущих фактів і пошук правової норми, яку належить до них застосувати;
- перевірка достовірності правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;
- з'ясування змісту (тлумачення) правової норми;
- прийняття рішення у справі;
- оформлення рішення в акті застосування правової норми.
Перша стадія правозастосовної діяльності має своїм змістом здобуття, формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення. Отже, йдеться про своєрідну, можна сказати, професійно юридичну пізнавальну діяльність, результатом котрої мусять стати істинні, правильні висновки про існування саме таких «юридично значущих» фактів. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:
- його об'єктом (на відміну від об'єкта наукового дослідження) є не закономірності, тенденції, процеси, а лише окремі, ізольовані, конкретні ситуації, факти;
- його предмет формально обмежений, окреслений гіпотезою (а подекуди й диспозицією) юридичної норми;
- його порядок, а також засоби, «інструменти» тією чи іншою мірою регламентовані процедурно-процесуальним законодавством;
- знання, що здобуваються в результаті такої діяльності, мають бути, як правило, абсолютною
136
:
: